Пошук






Преса про нас
Преса про видавництво
Кандидат магічних наук. Рецензія на книжку Лілії Мусіхіної "Магія українців вустами очевидця"
Автор: Юлія Мендель
Джерело: Друг Читача
Дата: 24-01-2013
Лілія Мусіхіна. Магія українців устами очевидця. – К.: Зелений пес, 2012. – 400 с.


Архіви Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського містять дисертаційні дослідження з фольклористики стосовно українського відьомства, магії та національних звичаїв і традицій, що складалися впродовж століть. Усі ці роботи включають надзвичайно цікаву інформацію, що пускає коріння до таких життєво важливих категорій, як національна самоідентифікація, національне самовираження та, зрештою, національне формування. Однак, на жаль, ці роботи доступні лише певній дуже вузькій групі людей, коло яких визначене доступом до дисертаційного відділу та потребою погортати саме ці роботи, а відтак обмежується кількома (в кращому випадку десятками) людьми за рік. До того ж, часто-густо такі дисертації містять посилання одна на одну, адже далеко не всі автори ладні роз’їжджати просторами України в пошуках матеріалу.


А от Лілія Мусіхіна погодилася радше роз’їжджати, ніж віддати свою роботу в омертвілий відділ наукових праць. Магія її книжки – не лише в тексті, але й у такому вчинку, який дозволить познайомитися зі старовинним і багатим українським надбанням широкому колу читачів – видруку «Магії українців устами очевидця».


Мусіхіна понад 10 років ходила селами України, аби дізнатися народні секрети. Переважно – у Західній Україні, адже там люди відвертіші, зізнається авторка. Хоча дещо назбирала і на Донбасі.


Авторці вдалося поєднати наукову глибину і простоту викладу. Її магія – як пласт світогляду українців, справжня, щира, природна. Саме в ній ми проявляємо свій менталітет, народний характер, розуміння основних філософських категорій: добра та зла, любові та ненависті.


І ось який висновок зробила Мусіхіна, порівнявши нашу магію з магією слов’янських сусідів: якщо російські магічні звернення та заклинання спрямовані на захист від недоброго, то українські – на любов, кохання, сімейний затишок, здоров’я. І в цьому основа світогляду українців – мирного та творчого. І ось цікавий приклад, коли на Верховині жінки вірять, що спечений на гадюці хліб накличе сон, який розкаже про коханого. Для цього сучасні горянки власноруч ловлять змій, запікають їх, виготовляють хліб із рівних пропорцій води, борошна та солі. Та з’їдають на ніч, не промовляючи після цього ні слова. Така спроба у XXI столітті зберегти міфологічний світогляд українців уже завоювала успіх. І на Форумі видавців «Магію українців» одразу буквально розхапали.


В цілому книжка написана науково, але доступно для всіх. Гортаєш сторінки і ніби торкаєшся дивної магічної сили далеких загадкових місць карпатських гір, де ніколи не був, чарів природи, яку можна лише відчути, і потужної сили та енергетики незіпсутої первісності. А в них пізнаєш далекого себе, своїх пращурів, землю і себе українця.




...

У Львові авторка «Магії українців» розповіла, чому чаклуни відкривають їй свої секрети
Автор: ZIK
Джерело: ZIK
Дата: 21-01-2013
Вчора у Львові в книгарні «Є» відбулася презентація книги Лілії Мусіхіної «Магія українців вустами очевидця». Книга видавництва «Зелений пес» вперше була презентована на Форумі видавців, втім через її велику популярність вже тепер з’явилося друге видання.


«Чимало людей коли беруть книжку, перша їхня реакція – вони хочуть побачити щось на кшталт «Битви екстрасенсів». Насправді це зовсім інша річ. Справа в тому, що можна розглядати магію зовсім по-різному. Той кут, під яким я її розглядаю – більш філософський і, можливо, релігієзнавчий», – сказала про свою книгу Лілія Мусіхіна.


Тому в книзі не вдасться знайти текстів замовлянь та рецептів любовного зілля.


«Необхідно зважати, що вивчення історії та культури рідного народу не має зводитися лише до констатації воєн, смертей і геніальних убивств, про які дізнаємося зі сторінок підручників середньої школи. Історію й культуру творять щомиті звичайні люди, які сіють хліб у безкраїх степах, пасуть вівці на полонинах, виховують дітей. Біда в тому, що ці творці повсякчас відходять у кращий світ, забираючи з собою зерна народної мудрості, правічного знання», – промовляє авторка з перших сторінок своєї книги, метою якої було зберегти всі ці знання.


Потребу зберігати вірування, описи обрядів та замовляння розуміють і самі носії цих знань. За словами Лілії Мусіхіної, люди, до яких вона зверталася у своїх експедиціях, здебільшого радо і відкрито ділилися з нею своїми таємницями, а часто – навіть дозволяли знімати їх на відео та записувати на диктофон.


«У Чернівецькій області я прийшла до жіночки-травника. Вона спочатку відмовилася говорити. А пізніше, коли я її запитала: «Ви комусь передали свої знання». Вона: «Ні, не передала». «А передасте?» Вона каже: «А нікому не потрібно». Я кажу: «Ви розумієте, що ви це заберете з собою?». Жінка розплакалася і три години розповідала і просила, щоб я ще приїжджала. Люди готові ділитися, воно не може помети», – переконана дослідниця.


Авторка також додала, що теми вона не вичерпала, і вже зараз готується друга книга, присвячена темі тіла і тілесності: «Я сподіваюся, якщо все буде добре, то на Форумі видавців буде нова книга, присвячена темі тіла і тілесності в українській культурі. Бо що таке, власне, культура інтимних стосунків, що таке поховальна культура, що таке культура прийняття дитини на світ? Наша трагедія в тому, що ми не вміємо ні прийняти дитину, ні провести її на той світ».




...

Доля наша — не випадковість… Рецензія на книгу Тетяни Ковтун "Не повертайся спиною до звіра"
Автор: Олександр Рущак
Джерело: Буквоїд
Дата: 15-01-2013
Тетяна Ковтун. Не повертайся спиною до звіра. К.: Зелений пес. 2012. - 360 с.


Нещодавно з-під пера журналістки і письменниці Тетяни Ковтун вийшла її друга книга – роман «Не повертайся спиною до звіра». Цього разу в центрі художнього дослідження – взаємини особистості і влади, міра відповідальності кожного з нас за те, якою є сьогодні і буде завтра країна, у котрій живемо. Власне, новий роман – це логічне продовження письменницьких роздумів над проблемами, що були порушені у попередній книзі «Вирій загублених душ». Там молода героїня втікає від труднощів нашої сьогоднішньої дійсності, пробує знайти своє щастя в Італії та у Франції, переживає немало різних пригод, але зрештою приходить до усвідомлення, що насправді щастя твоє примарне, якщо ти живеш перекотиполем у чужому світі, хай би навіть виглядає він значно багатшим і комфортнішим, ніж твоя бідна, необлаштована, покинута тобою рідна країна. Там, образно кажучи, «вирій», там набагато «тепліше» з точки зору облаштованості та матеріального комфорту, але для тих, хто у пошуках кращої долі подався в чужі світи, то найчастіше «вирій загублених душ».


Головний герой роману «Не повертайся спиною до звіра» Євген Чубенко – молодий журналіст, представник того нового покоління, яке вчиться міцно стояти ногами на рідній землі. Дуже промовиста картинка, з якої починається роман. Дідусь Чубенка, Микола Петрович Лось, який хоч і розміняв уже восьмий десяток, але усім своїм життям нелегким вишколений так, що ні хвилинки не може посидіти без діла, звично порається біля свого будинку: скосив траву на подвір’ї, підсапав полуниці на грядці, підв’язав виноградну гілку, підцементував бруківку навколо квітника… Будинок з усім господарством біля нього старий Лось заповів своєму онуку, та у загальному контексті роману цей будинок і все, що є навколо нього, можна розглядати як символ усієї держави нашої, котру від старших поколінь успадковує молода генерація Євгена Чубенка.


Але от попорався дідусь по господарству, повертається у дім і застає внука за телевізором, на екрані якого – відомий політик сусідньої держави, він розмірковує на свою улюблену тему «Как нам слєдуєт вєсті сєбя с Украінай». Письменниця кількома невеликими штрихами точно описує портрет, і ми упізнаємо цього поважного пана у червоному піджаку, одного з керівників Державної думи Росії, що відомий на весь світ своїми заявами про солдатів, які будуть мити чоботи в Індійському океані, а також відомий провокаційними висловлюваннями, спрямованими проти незалежності України, проти її суверенного права робити свій власний політичний вибір. Здавалося б, яка проблема у тому, що якийсь там високопоставлений пан має таку думку? Але річ у тім, що він зовсім не одинокий, той пан у червоному піджаку, у нього є дуже багато могутніх і впливових однодумців, вмонтованих у систему найвищої влади сусідньої з нами держави, і вони усі разом суттєво впливають на формування її політики. У цьому контексті ми усвідомлюємо, що нашому молодому герою випадає у житті незрівнянно вища і незрівнянно відповідальніша місія, ніж просто прийняти у спадок від дідуся заповіданий дім…


У романі згадуються деякі найважливіші події років незалежності України, у його літературних героях читач легко легко вгадує тих чи інших реальних провідних українських політиків чи найвпливовіших олігархів. Але ці події, вистроєні не лише у часовій, а й у своїй логічній послідовності, а також описана письменницею діяльність цих героїв, які мали суттєвий вплив на увесь перебіг нашої пострадянської епохи, дають читачеві багато матеріалу для роздумів про те, на яких поворотах, на яких зигзагах нашої новітньої історії ми невиправдано марнували час, розпорошували силу нашої національної пасіонарності, а в яких подіях навпаки – черпали силу для дальшого поступу.


Головний герой роману Євген Чубенко займається економічною проблематикою в одній із столичних редакцій, він крок за кроком опановує одночасно як ази журналістики, так і закономірності економічного розвитку, і швидко приходить до усвідомлення, що економічні тенденції не тільки нерозривно пов’язані з перебігом політичних подій, а й взаємно впливають одне на інше. Причому, в наших умовах великою мірою впливають у значенні негативному. Чим більше економіки виробляється у тіньовому секторі, тим більше й політики виробляється «в тіні». І навпаки. В результаті величезна частина економіки підпорядкована тим, хто перекачує українські мільярди в офшорні зони і хто утримує безконтрольну владу над ресурсами держави.


Гроші, офшори, політичні інтриги, боротьба олігархів навколо «ласих» підприємств як сутичка вовків, що гризуться між собою, рвучи на шматки свіжу здобич… Але паралельно з цим є інші сюжетні лінії – високе, світле духовне життя, що має свої могутні витоки з чистих багатовікових джерел. Саме у ньому наша духовна сила і перспектива майбутнього. Одним із тих, хто є носієм народних традицій і священних духовних постулатів, що передаються із покоління у покоління, виступає у романі бандурист Павло Бортник. Хто він, звідки, де народився, як жив і як складалася його доля? Цього ми не знаємо з роману, але хіба це так важливо? Недарма ж, описуючи його портрет, авторка зауважує: «Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати»…


І зовсім не випадково усі молоді герої роману так чи інакше перетинаються у житті з тим обдарованим кобзарем, добрим знавцем народної музики, а також і знавцем народних традицій, віковічної української історії. Ось як змальовує письменниця враження, котрі відчувала, слухаючи музику бандуриста, молода героїня роману Настя Невінчана, котра пізніше стане дружиною Євгена Чубенка: «Перед нею ніби відчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контакті з минулим». Кобзарство – це промовляння самої душі предків у стародавній музиці, зазначає письменниця устами одного із своїх молодих героїв. А щодо великого світоглядного значення, яке мало для героїв роману спілкування з бандуристом, то «Настя розуміла: це ідеологія братства, створеного ними, це той єдиний вихід, якого шукає для себе справжня українська душа, сентиментальна й романтична, котрій замало хліба буденного…».


Для молодого журналіста Євгена Чубенка нелегко було шукати і знаходити правильні орієнтири у житті. Він обрав своєю професією журналістику, бо сподівався, що вона несе правду людям і вже хоч би тому є важливим інструментом морального очищення суспільства. Але у редакції газети, у якій працював, він на власні очі бачив, як час від часу правда продається за гроші і стає неправдою. Журналісти, які не торгують правдою, також є, і їх навіть немало, але вони можуть наразитися на різні небезпеки, навіть на смертельну, як це трапилося з Георгієм Гонгадзе, якого авторка також згадує у своєму романі.


Євген зустрічається з подвійною мораллю і цинізмом не тільки в повсякденному житті, а й на дуже високих поверхах влади. От він сидить на одному пафосному зібранні, слухає тодішнього керівника держави, який заявляє: «Країна ризикує опинитися на узбіччі цивілізації, якщо не зважатиме на загрозу олігархічного впливу. Протягом минулих років у нас реалізувалась економічна модель, якою скористалися країни Латинської Америки та Африки»…. Цинізм полягає у тому, що за часів саме цього президента і саме за його безпосередньою участю в Україні формувалися олігархічні клани і вимальовувалася латиноамериканська модель економіки.


І хоч письменниця, як ми уже згадали вище, не називає реальних прізвищ, у романі легко впізнавані усі керівники держави. Окремою сюжетною лінією проходить історія політичного формування і становлення лідера, під знаменами якого наприкінці 2004 року зібрався знаменитий Майдан. І простежується прикра історія його політичного та морального падіння, коли люди, які ще зовсім недавно вважали його своїм кумиром, почали запитувати: «Скільки вам потрібно грошей, щоб ви назавжди залишили Україну?».


Величезне розчарування, що настало після того у суспільстві, письменниця передає образно і яскраво у невеличкій сцені спілкування Євгена з його другом Артемом: «Обох мучило тяжке відчуття, ніби на країну насувається недобре. То була начебто якась примара дикого поля, де скупчилися хмарою ворожі племена».


Але молоді герої роману не впадають у розпач. Кожен своїм шляхом дійшов до усвідомлення того, як потрібно протистояти тому потенційному недоброму, яке алегорично уявляється Євгену Чубенку в образі хижого звіра. Євген говорить Артему: «Може статися, коли наступний лідер прийде, щоб стати над нами. Та хто б не прийшов, я знаю правило: не повертайся до «звіра» спиною»...


Тобто, не віддавай свою долю правителям. Не будь байдужим до того, якою є у твоїй країні влада і наскільки цивілізовано ставиться вона до тебе. Умій правильно обирати і контролювати цю владу. Кожен з нас сам викарбовує масштаби своєї особистості та визначає міру відповідальності, яку готовий взяти і за самого себе, і певною мірою за усе суспільство. Доля наша – не випадковість, а предмет вибору. Але саме свобода вибору якраз і означає відповідальність, ось чому так багато людей бояться свободи вибору зокрема і свободи взагалі …


Авторка завершує свій роман, кількома точними майстерними штрихами передаючи ідею спадкоємності поколінь і даючи читачеві віру в те, що головний герой роману Євген Чубенко готовий до відповідальності як за самого себе, так і за весь свій славний рід і за його майбутнє у цій державі. У нього народився син, якого вирішив він назвати на честь свого діда Миколи Петровича Лося. Приїздить з Херсона Євгенова мати і звично висловлює радість зустрічі:


« – Мій маленький! – обійняла сина.

З цієї миті уся її кіммерійська парость була в зборі.

– Не я, а він маленький. Я тепер – тато.

Євген узяв крихітку на руки. З пелюшок на нього дивилися очі людини нового покоління.

– Будеш Миколою? – запитав новоспечений тато.

Син ворухнув брівкою і ніжкою одночасно. Це був знак згоди»…


Письменниця сама тривалий час працювала журналісткою. У долі головного героя роману я багато що впізнаю з її власного журналістського життя. Але тим цікавіший, глибший і достовірніший роман, чим більше реальних подій у ньому зображених пережито і пропущено письменницею через власне серце....

Хто пасе бджіл? Рецензія на книгу Наталі Пасічник
Автор: Юлія Починок
Джерело: Буквоїд
Дата: 04-01-2013
Наталія Пасічник. Пастух бджіл: збірка поезій/ Наталя Пасічник. – К.: Зелений Пес, 2012. – 116с. – (Серія «Зона Овідія»)


Книга вибраних поезій Наталії Пасічник «Пастух бджіл» зацікавлює вже самою назвою. Авторка одразу ж проектує свою творчу розмову на гру з читачем. Вдумливий реципієнт одразу ж зрозуміє, що пастухом бджіл є пасічник, тому завуальований образ автора є наскрізним для збірки.


Вибране складається із трьох розділів: віршів із другої книги «Портрети доби Ренесансу», третьої «Гра в три руки» та власне найновіших текстів «Пастух бджіл». Гадаю, що про попередні збірки вже все сказано. Тим паче, що у 2009 році я писала рецензію «Третя рука не зайва». Тому волію детальніше зосередитися на останньому розділі найновіших текстів.


Ліричний герой впевнено заявляє про безпомилковість життєвого вибору вже з перших рядків: «пораховано соти позначено ціль». Авторка вдається до метафоричного осмислення символів, трактуючи у своєрідний спосіб феномен пам?яті: «грудка попелу-пилу датована роком - / це загублена шапка її пастуха». Індивідуально-авторські неологічні метафори Наталії Пасічник виокреслюють своєрідне герменевтичне коло і лише для вдумливого читача будують певні асоціативні ряди: «кровоточить стріла», «голомозі дерева», «бурштинова сльоза», «холодне віття ран». Яскраві оксюморони живлять тексти поетки: «німіє бурхлива вода», «прийми в дарунок німотність мови/ якою сказано ці слова». Авторка застосовує в цікавий спосіб прийом парономазії: «тягнеться справа спиваю вину вино мов».


Звірі є наскрізним образом збірки: «що браму відкрито і звірі втекли», «важко стукати в серця/ до звірів що стоять на задніх лапах», «зозуля кує звірі нишкнуть під віттям». Вбачаємо алегорію під якою розуміємо людей, що в певних життєвих моментах уподібнюються до звірів.


Авторка порушує екзистенційні проблеми внутрішнього світу людини: «їх душі що врятуються опісля/ вже зараз щось карбують на корі». Нічого не кане в Лету, бо душа - вічна скарбниця таємниць: «безмежно углиб проростає дорога/ і знаки лишає на дні підошов» І тільки обрані мають право на правду, адже «кому слова кому щілини в дверях». Ліричний герой апелює до булгаковського «рукописи не горять»: «ми - те що інші знайдуть на папері/ і те що потім зникне у вогні».


Астральне зіркове склепіння порівнює із людськими душами, витворюючи оригінальний образ-метаморфозу:


тричі по три і не свічі горять а душі

чорна вода прозора а смерть - безлика

бачиш он тіні блукають по морю й суші?

то дві ведмедиці бурі - мала й велика.


Метафоричний образ зникомих шиб спровокував віднайти алюзію до роману Валерія Шевчука «Тіні зникомі»:


два оазиси світла - дві майже зник омі шиби

і дарма що минав їх - опинишся знову там

під прозорою кригою тихо куняють риби

лиш собаки не спатимуть доки ти їдеш сам


Риторичні запитання постають із тіні екзистенції як опір забуттю та небуттю: «свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити/ зваживши лиш на сумну послідовність імен?». В цьому контексті на часі є авторське змалювання пустотливості душ: «бо всередині мушлі пісок/ а всередині тебе - провалля».


Знаходимо у збірці й тексти-присвяти, до прикладу замальовується безсмертний образ Богдана-Ігоря Антонича:


там ратуша спить і хропе монотонно

і дихає димом наче вігвам

там вкотре воскреслий письменник антонич

дорогу вночі переходить котам


Є також вірші написані за мотивами інших авторів: Тараса Федюка, Романа Скиби.


Зринає й образ мандрівного способу життя поетів: «голос чергової чи провідниці уранці/ так і заснемо - я в поїзді в номері ти». Колись у рецензії я вже говорила про Наталину «геометрію почуттів», і, мабуть, не помилилася, бо у «Пастусі бджіл» вона також присутня: «ламана поцілунку близькості коло...». Особисті переживання ліричного героя зводяться до найвищої квінтесенції Любові - наповненості у всіх її проявах: «і там де вчора була пустеля/ вже на світанку зросла трава». І нехай завершення рецензії стане невипадковим....

Книжка про сексуальність українців вийде у 2013-му
Автор: Анна БАЛАКИР
Джерело: Газета по-українськи
Дата: 02-01-2013
Наприкінці року українські письменники і видавці розказали, що з'явиться у книгарнях 2013-го.


Над книжкою про українську тілесність працює тернопільський етнограф Лілія Мусіхіна. Дослідження має з'явитися до львівського Форуму видавців у видавництві "Зелений пес", яке 2012-го вже надрукувало її книжку "Магія українців вустами очевидця". Нову роботу автор називає сміливим поглядом на тіло в українській культурі — що таке українська сексуальність, краса і огидність по-українськи, якими були статеві стосунки до весілля.


Також Лілія Мусіхіна розглядає традиційну поховальну обрядовість, ставлення до самогубства. У дослідженні використовує документальні свідчення старожилів, а також фольклор — приказки, казки, пісні.


"В одній народній пісні йдеться про шишку, яка падає на жінку, що відпочиває під деревом. В іншому варіанті цієї пісні ця шишка падає жінці в "одне місце" і проробляє те, що як правило робить чоловічий статевий орган, - розповідає Мусіхіна. - У деяких регіонах України весільний коровай прикрашають шишками. Мене завжди цікавило, що вони означають. Виявляється, шишки на короваї символізують фалос".






...

<< Попередня  1  2  3  4  
5
  6  7  ...  30  Наступна >>