Пошук






Преса про нас
Преса про видавництво
Правді в очі. Рецензія на книгу Тетяни Ковтун «Не повертайся спиною до звіра»
Автор: Людмила Менжуліна
Джерело: Друг Читача
Дата: 08-05-2013
Тетяна Ковтун. Не повертайся спиною до звіра. – К.: Зелений Пес, 2012. – 360 с.


Час від часу під час дружньої розмови хтось із нежурналістського кола запитує: «А чому ти про це не напишеш? Цікаво ж прочитати, як воно насправді було». І тоді я, виринаючи із щойно розказаної історії, перевожу на жарт, повторюю старий анекдот, мовляв, пани не пускають. Які пани? Та все ті ж самі – Іван Котляревський, Марко Вовчок, Михайло Коцюбинський… І це правда. Журналісти старої школи дуже і дуже вимогливі стосовно поняття «письменництво». Одна справа «замітку в газету начеркати» і зовсім інше – взятися за нарис або оповідання, тим більше повість або роман! Тому я з певним побоюванням сприйняла те, що почула якось від колеги Тетяни Ковтун, – до речі, доброго економічного оглядача: вона написала роман.


Звичайно ж, почала читати швидше з цікавості. Історія заробітчанки з України, яка метнулася до Італії на пошуки кращої долі – тема співана-переспівана в журналістиці. Що таке незвичайне могла вигадати (відкопати, відкрити) Тетяна – навіть уявити собі не могла. Але, вірте чи не вірте, її роман «Вирій загублених душ» не відпустив, поки не закрила останню сторінку. Це не було дослідженням думок чи вчинків якоїсь емігрантки-співвітчизниці в запропонованих обставинах. Це не було літературою в сенсі вишуканості стилю. Це була просто правда життя, правда в очі, про нас самих, можливо, й тих, хто нікуди не виїжджає з країни, але так само не задоволений ні тим, як ми живемо, ні тим, де ми живемо, ні тим, з якими настроями живемо. У відгуках на книгу я читала потім і про добру мову, і лаконічну манеру викладу автора. Але чи могло бути інакше у досить відомого газетяра з великим журналістським досвідом?


Недавно у книгарнях з’явився другий роман Тетяни Ковтун «Не повертайся спиною до звіра». І це, справді, дивний факт: два романи за один рік! Але, як виявилося, другу книжку було написано набагато раніше за першу, тільки її не видавали. Не знайшлося бажаючих. Надто сміливою і незручною для багатьох виявилася викладена і тут істинна правда.


Проте зусиллями самого автора книжка прийшла до читача. І знову успіх: читається на одному диханні! Газетні публікації Тетяни Ковтун принаймні в журналістських колах здебільшого були резонансними. І ось людина, глибоко віддана професії, на весь голос заявила про те, що губить вітчизняну журналістику і якою трагедією для країни в цілому може стати маніпуляція громадською думкою.


Герой роману – журналіст, разом з яким читач переживає події останніх десяти років і ніби заново бачить чимало того, що вже усім давно відомо з газет. Тільки цього разу без недомовок і прикрас. Водночас усвідомлює і причин цих замовчувань. Часом ці причини просто нікчемні, через що на душі залишається гіркий осад, стає прикро і виникає бажання якнайшвидше змінити усталений порядок.





...

Дмитро Лазуткін: «Для мене поезія – кохана дружина. Я їй навіть не зраджую»
Автор: Анна Богородіченко
Джерело: Друг Читача
Дата: 03-04-2013
Поет та секс-символ у літературі. Спортивний коментатор у журналістиці. Віднедавна президент «Клубу Бойових Митців». А ще бронзовий призер Кубка світу з кікбоксінгу і кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою, володар чорного поясу з кемпо-карате. З такою багатогранною особистістю можна поговорити про спортивні досягнення, телебачення зсередини та інші країни, але ми обрали все ж літературу. У ній Дмитрові Лазуткіну як ніде затишно і комфортно, у ній він свій.


– Літтусівка тебе знає як чудового лірика, трішки як спортивного коментатора, менше як майстра спорту. Що у твоєму житті було раніше: спорт чи поезія?

– Поезією в силу її специфіки не можна займатися по плану і систематично. А от спорт – і дисциплінує, і розвиває. Не бачу перешкод для того, аби вони співіснували у гармонії між собою. Принаймні я – за поєднання писання віршів і фізичних вправ.


– У Вишневського наука – це дружина, література – коханка. Як у тебе розподілились ролі між літературою і спортом?

– Для мене поезія – кохана дружина. Я їй навіть не зраджую.


– У 2008 році тебе визнано секс-символом сучукрліту. Цей статус допомагає чи заважає?

– У більшій мірі допомагає. Хоча іноді звужує сприйняття текстів деякими читачами до постійного очікування еротичних мотивів. Все-таки я різний, і я люблю експериментувати, не зациклюючись на одній темі. Хоча любовної лірики у мене чимало. Але це не поетичний конвеєр, а відверта розмова про головне. Кохання – це ж головне, чи не так?


– Якось ти сказав, що немає неприступних жінок, просто є довгостроковий і короткостроковий бізнес-план. Тобі ні разу не відмовляли? Чи можна застосувати цей бізнес-підхід до літератури – як і до кохання?

– Я це колись сказав напівжартома, а мої слова вже журналісти вирвали з контексту. Звісно ж, неприступні жінки існують. Принаймні такі, для завоювання яких потрібно докласти надто багато зусиль. Іноді – і життя замало. Я саме це мав на увазі. Бізнес-підхід до літератури – як і до кохання – мені не притаманний.


– Ти у віршах можеш написати все? Чи є межа, самоцензура? Чи такі вірші просто не для загалу?

– Я можу написати все, що підпадає під моє розуміння естетичної правди. В цьому я абсолютно відвертий. Самоцензура ж часом допомагає підвищити мистецьку якість того чи іншого твору. Не думаю, що обов’язково треба виливати на читача все, що виникає у хворій уяві автора. Фільтр смаку текстам не шкодить. Я не веду подвійне літературне життя – оприлюднюю все, на мою думку, варте уваги. Хоча з часом деякі погляди змінюються. Дещо б у старих текстах я замінив би, але таких місць не так вже й багато.


– Не думав спробувати себе у прозі?

– Думав, але поки що – не кортить опускатися до рівня прози. Адже мені пишеться легко. Я не вимучую вірші, вони виникають – з відчуттям польоту. До речі, як на мене, у нашій прозі і так забагато поетів. Хотілося б більшої структурованості, сюжетності, цікавих характерів і правдоподібних діалогів.


– Співпраця з гуртом Kozak System (автор пісень «Шабля», «Така спокуслива») призвела до того, що ти з ними навіть заспівав. Чи буде продовження в цій сфері?

– Сподіваюся, що пісні в мені і надалі народжуватимуться. А значить і слова з музикою зіллються. Я вже радий тому, що мої «Шабля» і «Така спокуслива» так яскраво зазвучали. Вірю, що і з Kozak System ще попрацюємо, і з Калєкцією, і з іншими музикантами. Я, взагалі, людина відкрита для експериментів. А ще хотілося б знятися якось в кліпі – можливо навіть зробити постановку бойових сцен. Є веселі ідеї, як красиво й дотепно показати бійку, і є розуміння, як це можна донести та подати.



...

Вийшла унікальна серія книжок для розвитку дитини
Автор: Зелений Песик
Джерело: greenpes.com
Дата: 27-02-2013
У видавництві «Зелений Пес» вийшла нова серія книжок для молодих батьків та їхніх малят – «Наш найкращий».


Серія «Наш найкращий» – нове слово у мистецтві виховання дитини. Перші чотири книжки – «Веселі масажики», «Пограємо з пальчиками», «Хочу на ручки» та «Веселі купусі» – розраховані на найменших діток (до двох років).


Книжка про масажики – це вірші і схеми масажів – поєднання цікавого і корисного для здоров’я маляти; «Хочу на ручки» та «Пограємо з пальчиками» – ігри на колінках зі схемами, як це робити, та грайлива розминка для пальчиків вашого малюка; «Веселі купусі» – вірші, з якими легко, весело і зовсім не страшно купатися.


На 14-ти сторінках кожної книжки зібрані як відомі вірші та ігри, на яких виросло не одне покоління, так і зовсім нові, але не менш корисні.

Віршована форма легко захоплює дитину і добре запам’ятовується, а ритм і рима заспокоюють малюка.


Головним у розробці серії були користь та задоволення, які отримає кожна дитина від вправ та віршів із цих книжок. Щоб дитина росла здоровою і жвавою, щоб дивлячись на неї, батьки могли впевнено заявити: «Наш – найкращий!».



...

Чи зумів Хрущов показати «Кузькіну мать»?
Автор: Олег Коцарев
Джерело: Друг Читача
Дата: 06-02-2013
Віктор Суворов. Кузькіна мать. – К. : Зелений Пес, 2012. – 360 с. (Серія «Нетабачна історія»)


Таємні інтриги часів «гонки озброєнь» від скандального Віктора Суворова.


«Друг Читача» вже писав про презентацію українського перекладу нової книжки Віктора Суворова «Кузькіна мать» у Києві. Отож, здається саме час детальніше розглянути це видання.


Почнемо з того, що «Кузькіна мать», як, зрештою, й інші твори Суворова, належить радше до публіцистичного, в крайньому разі науково-популярного жанру, ніж до суто наукового. На це необхідно вказати, бо в читача можуть виникнути питання стосовно відсутності академічно оформлених зносок і посилань, достовірності розлогих і колоритних цитат, у тому числі й із вельми конфіденційних розмов. Особливо такі питання можуть виникнути в контексті цілої «навколосуворовської дискусії», що давно триває в Росії. Що ж, перевіряти достовірність власне фактів чи оскаржувати переконливість непринципових художніх вигадок залишимо фахівцям-історикам, питання про те, «зрадник чи не зрадник» Суворов, взагалі відкинемо як смішне: радянський розвідник, що втік з СРСР, зробив хіба що перший у своїй кар’єрі правильний вчинок. Перейдімо краще до сюжету книжки.


Його основа – гра на нервах між Радянським Союзом і США за часів правління Микити Хрущова. А головний меседж Віктора Суворова приблизно такий: СРСР блефував своїм начебто надпотужним ядерним арсеналом (звідси, до речі, й назва книжки – «Кузькіною матір’ю» назвали радянські конструктори одну з величезних бомб, котру, правда, у випадку війни важко було би непомітно доправити до неба над Америкою) у надії виторгувати виведення американських і союзницький військ щонайменш із Західного Берліну та Західної Німеччини. При цьому насправді радянські озброєння були абсолютно не до порівняння з американськими – тим паче США зі страху тільки прискорювали розроблення нових бомб, ракет і літаків, їх запровадження (бо повірили радянській пропаганді, та й хотіли вірити – в такий спосіб суттєво поповнювалися військові бюджети та «розігрівалась» економіка). Блеф був досить масштабний і ризикований: Радянський Союз практично на пряму погрожував ядерним ударом.


Чому ж пів-Берліна та повоєнна Німеччина, котра ще далеко не сягнула вершин відбудови, стали такими важливими для Хрущова, що він навіть не боявся загрози превентивного нападу «буржуїнів», який розніс би СРСР у пень? Віктор Суворов вважає: радянський лідер прагнув використати Німеччину для подальшої експансії в Європу. Мета якої була – знищити конкурентну суспільну модель, аби радянським громадянам не було з чим порівнювати власний добробут, національні й людські права та інші «характеристики якості життя». Мовляв, за аналогією, якщо поряд є два магазини, і в одному продається купа всього за доступними цінами, а в другому – брудно і пусто, єдиний шанс вижити для другого – підпалити конкурентів.


Чи аж так драматично стояло питання? Суворов аргументує це наростанням після смерті Сталіна по всьому Союзу стихійних народних бунтів і загальним погіршенням економічної ситуації, що тривало аж до появи такого тимчасового знеболювального, як «нафтодолари». Тут ми, зрештою, входимо у сферу «якбитології», до кінця зрозуміти реальність можливого падіння СРСР іще в п’ятдесятих чи шістдесятих сьогодні оцінити тяжко, але насправді чимало експертів погоджуються, що «нафтодолари», закручення гайок та інші рецепти стабілізації часів застою таки були тільки відтягненням неминучого колапсу системи. Так само часто визнається й велика роль у «деморалізації» населення СРСР самої можливості порівнювати життя «тут» і «там», якої заблокувати повністю у світі, що швидко глобалізовувався, не могло ніяке КГБ.


Критика радянського устрою в «Кузькіній матері», до речі, не обмежується питанням його закритості та приреченості. Віктор Суворов занурюється й в ідеологічні основи комунізму. Правда, робить це дещо занадто побутово. Ось яка його логіка: гасло «Від кожного за можливостями, кожному за потребами» втілити фізично неможливо, бо потреби завжди і неминуче перевищуватимуть можливості (хіба що обмежувати потреби штучно і силоміць, але такий комунізм більше нагадує в’язницю). Відтак, робить висновок автор, комунізм може всерйоз пропагувати або дурень, котрий не розуміє очевидних речей, або негідник, котрий обдурює малоосвічених людей.


Перепадало в книжці й персонально активному будівникові комунізму Микиті Хрущову. Суворов не лише не втомлюється нагадувати про його дуже навіть інтенсивну заанґажованість у сталінських репресіях, а й заперечує імідж «доброго дурника», схиляючись до образу злого авантюриста.


Ризикована гра цього авантюриста, зрештою, перестала подобатися верхівці радянських силовиків. Адже неприємні перспективи були все очевиднішими – війна ледь не почалася після початку спорудження Берлінського муру. І ось, розповідає автор, вони обрали полковника Олега Пеньковського як виконавця почесної місії: врятувати світ. Він повинен був передати західним розвідкам інформацію про реальний арсенал і можливості радянської ядерної зброї.


Найдраматичніший момент. Після перших невдалих спроб Пеньковському таки вдається вийти на потрібних людей і переконати їх у правдивості своїх даних. Як наслідок, на момент Карибської кризи Вашингтон уже знав, що Хрущов лише блефує, і це посприяло тому, що ситуація так погідно розв’язалася. А втім, для однієї людини фінал виявився трагічним. Олега Пеньковського, за словами Віктора Суворова, американська розвідка «здала». Що закінчилося розстрілом людини, яка упередила війну.


Дещо на маргінесі «Кузькіної матері» розвивається сюжет про зовсім не гучну, як на сьогодні, історичну постать на ім’я Фрол Козлов. А в ті часи це була друга людина в СРСР, котра була зовсім не від того, щоб стати першою. Саме Козлов, каже Суворов, отримавши сигнал про «зраду» Пеньковського, віддав команду не схопити його, а просто за ним стежити. Мета такої комбінації, вочевидь, була – підсидіти Хрущова, але цього не вийшло, навпаки, Козлов зазнав кар’єрного краху, а заодно й втратив здоров’я від переживань.


Супроводжується книжка досить цікавими різноманітними фотографіями, таблицями та іншим ілюстративним матеріалом. Ну, й звичайно, автобіографією Рєзуна (справжнє прізвище Суворова). Є передмова для українського читача. В ній історик-публіцист згадує своє українське коріння, перебування в Україні, проте, здається, підступається до батьківщини своїх предків дещо нерішуче. Як знати, може, нові українські переклади його книжок та активна реакція читачів посилять ентузіазм колишнього розвідника?...

Поетична серія «Зона Овідія» святкує ювілей – 50!
Автор: Зелений Пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 29-01-2013
«Зона Овідія» – найбільша і найавторитетніша в Україні серія поетичних книжок, аналогів якій немає. Її натхненник — лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк — не дав загинути цьому проекту навіть під час кризи!


А 30 січня «Зона Овідія» святкує ювілей — 50! Тобто вийшла 50-та, ювілейна, книжка.


На святкуванні ювілею (30 січня, 18:00, книгарня Є) пригощати присутніх поезією будуть: Тарас Федюк, Іван Андрусяк, Анатолій Дністровий, Олег Романенко, Олексій Зарахович, Людмила Дядченко, Юля Нестерова, Людмила Таран, Дмитро Лазуткін, Сеогій Пантюк, Павло Вольвач, Маріанна Кіяновська, Віктор Неборак.


Серія існує з 2003 року, за цей час в ній вийшло вже 50 книжок. До 2011 року книжки виходили у київському видавництві «Факт». Відтепер видавцем виступає «Зелений Пес»


Запрошуємо вас стати гостем поетичного свята 30 січня о 18:00 в книгарні «Є» (вул. Лисенка, 3, ст.м. Золоті ворота). Вхід вільний.


За вісім років існування «Зона Овідія» стала стартом літературної кар’єри для багатьох молодих поетів. Виходили в ній і твори маститих авторів, зокрема номінанта на Шевченківську премію Павла Вольвача, секс-символа сучукрліт Дмитра Лазуткіна, автора дитячих книжок та еротичних віршів Олександра Гавроша, улюбленця жінок Сергія Пантюка, відомого та, останнім часом, скандального критика Юрія Кучерявого, молодого і перспективного Олега Коцарева та інших.



...

<< Попередня  1  2  3  
4
  5  6  7  ...  30  Наступна >>