Пошук






Преса про нас
Преса про видавництво
Задоволення non-stop: виходить нове видання “Ночі Еротичної Поезії”
Автор: Зелений пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 31-07-2012
Збірка «Ніч Еротичної Поезії», яка вийшла минулого року, стала не лише популярною, але й скандальною (саме на одному з вечорів Юрко Винничук вперше прочитав тепер уже легендарний вірш «Убий п…раса»). Вона відкрила нових зірок української еротичної поезії — чуттєву Келю Ликеренко та експресивну Лесю Мудрак.


Але головною зіркою стала Тетяна Шевченко, майстрині художнього відтворення камасутри по-українськи. Для нового видання художниця підготувала ще більш звабливі, відверті та колоритні малюнки, персонажі яких у ще більш пластичних неприхованих позах, без яких уже неможливо уявити «НЕП».


Перший наклад книжки закінчився ще навесні. А сплеск популярності еротичного віршу спонукав видавництво «Зелений пес» оголосити про Народний кастинг еротичних поетів, який тривав два місяці. Відбір найкращих відбувався у два етапи: перший — через голосування у Фейсбуці, другий — відбором учасників вживу на книжковому Медвіні.


Твори тринадцятьох фіналістів увійши у друге видання —«Ніч Еротичної Поезії non-stop». Ними стали: Дмитро Лазуткін, Келя Ликеренко, Михайло Карповий, Леся Мудрак, Анатолій Хромов, Олена Заславська, Ірина Шувалова, Русана Остапович, Юрій Луканов, Наталія Трохим, Юлія Шешуряк, Оксамитка Блажевська, Андрій Шадрін.


Незмінний фаворит збірку збірки — Ззаслужений еротоман Юрко Винничук.


До НЕПу ввійдуть винятково нові вірші авторів.


Вперше глядачі-слухачі побачать результати свого ж таки вибору на Форумі видавців у Львові, де й буде презентована оновлена «Ніч Еротичної Поезії non-stop»....

Чоловік в дорогому костюмі і з соняхом замість обличчя – не з вашого офісу?
Автор: Андрій Фірмачов
Джерело: Друг Читача
Дата: 28-07-2012
Спірідончева Антоніна. Бізнес-провокація : роман. – К.: Зелений пнс, 2011. – 230 с.


«Бізнес-провокація» – книжка нестандартна, незвична, несподівана для потоку літературних творів, що створюються українськими авторами і потрапляють на книжковий ринок. Вона цікава, дуже смішна, епатажна і напрочуд читабельна, незважаючи на те, що це роман про бізнес. Хвала видавництву, яке наважилось випустити у світ цей ризикований проект, який навряд чи впишеться в якісь стандартні серії видань, обкатані вітчизняними видавцями.


На книжковій розкладці ця книжка моментально привабила мій погляд. Яскраво-синя обкладинка з мінімумом художньо-віртуозного оздоблення, лише дядько з головою, вставленою в телевізор, і всміхненими порожніми очима та ще кілька дивакуватих людських фігурок, вдягнутих у діловому стилі. Подумалось, що книжка про зомбування людини телевізором. Факт загальновідомий. Та до чого тут бізнес-провокація? Я почитав тексти на зворотному боці обкладинки. Про авторку сказано, що вона є юристом та фінансистом за професією. В таких випадках чекаєш, що всередині буде конспект лекції чи бізнес-тренінг. Але в інформаційному блоці також розповідалось про небідне літературне минуле авторки. Я перепитав у продавчині, чи книжка художня. Вона відповіла, що так, художня, іронічний роман. Я запитав, чи сюжетна. Так, сюжетна, – каже, – події відбуваються на телебаченні, яке ще не має виходу в ефір. А таке взагалі буває? – подумав я, – телебачення без ефіру. Мене це заінтригувало. Я прочитав анотацію: роман про піар, журналістику, бізнес-процеси, топ-менеджерів та засновників, а також їх манери управління та прийняття рішень, які нібито «не від світу цього», але щодня відбуваються у вашому офісі. Поєднання «не від світу цього» та «щоденності», що одночасно характеризує якесь явище, теж мене заінтригувало. А остаточно переконав придбати книгу дядько в діловому костюмі із соняхом замість голови та безпорадно розкинутими в сторони руками, розміщений на звороті обкладинки.


Книжку я придбав і прочитав за добу, усі 230 сторінок некрупного шрифту з економними полями (якби це був роман уже добре відомого автора, «серійні» видавці розтягнули б його на 400 сторінок і не пошкодували б твердої палітурки, бо роман того вартий). По прочитанню в мене виникло одне питання: чому я досі не бачив рецензій на цей твір. Перше, що спало на думку – літераторський туснячок. Нахвалювати твори друг друга, тобто один одного по дружбі – це норма, а сказати щось добре про когось, хто не з цього кола – подвиг, на який мало хто здатен. Антоніна Спірідончева ж попри своє тривале захоплення літературною творчістю, про що сказано на обкладинці книжки, швидше належить до бізнес-середовища, ніж до середовища професійних літераторів. До книжки немає передмов знаних літераторів, натомість авторка сама ж кепкує у власноруч написаній передмові над рецензіями по знайомству та висловлює до них недовіру вустами героїв роману, які нібито вирішили сісти і обговорити роман перед читачем до того, як останній почне читати першу главу. Несподіваний авторський хід, розмова героїв про роман теж інтригуюча і захоплива. Це також підтверджує думку, що автор не є укоріненим літератором. Та виникла ще одна думка: творів, подібних до «Бізнес-провокації», мені ще ніколи не траплялось. Цілком імовірно, що критик і хотів би щось написати, але не знає, як підійти до цього тексту, про що говорити в рецензії, якщо не розумієшся на бізнес-процесах, адже літературознавчий підхід в цьому випадку не підходить, він тут просто недоречний, а самих підсумків «дуже ржачно» і «дуже правдиво» для рецензії замало.


Попри те, що «Бізнес-провокація» – твір художній, його герої переживають сімейні драми, кар’єрні злети і падіння, телеканал, яким вони керують, зазнає суттєвих перетворень, поглинань, скандалів – роман слід розглядати як роман про бізнес. Саме якість управління комерційною структурою, професійні характеристики героїв є стрижневими у творі. Саме вони стають об’єктом безжального стьобу. Гранично-безбашенні вчинки, нашарування хитромудрих інтриг, схем, професійної психології є не лише дуже кумедними, але й дуже реалістичними. В романі вони успішно розкриваються на тлі конфлікту прогресивних і модних нині бізнес-технологій, впроваджуваних бізнес-школами, та звичного пострадянського способу ведення бізнесу. Генеральний директор – жінка, єдина з топ-менеджерів, хто має ступінь МВА і працює на благо компанії. Комерційний директор працює за відкати. Для піарщиці виконання трудових обов’язків чудово збігається з її тусовочним стилем життя і безмежною потребою в спілкуванні та яскравості, тому нікому не зрозуміло, до якої міри вона працює, а до якої займається незрозуміло чим для власного задоволення. Усі вони мислять ринково. Лише генпродюсер, чоловік творчий, крім прямих обов’язків, обтяжений поетичним даром і вкрай неорганізований, виношує ідеальні плани по перетворенню телеканалу «Імперія» у промінець світла серед телевізійного сміття. Усе це стає можливим завдяки надмірній ризиковості засновника компанії, який вже награвся у «бізнес заради грошей» і грає у «бізнес як азартну гру». В романі є ще один тип гравця – пасивний міноритарний власник, який шукає особистих вигод за рахунок компанії (не лише дивідендних), але нічого не робить на користь бізнесу.


У творі «Бізнес-провокація» показані типові образи гравців з їх психологією, вадами, хитрощами, професійною деградацією, розмежовані за їх бізнес-ролями.


Твір певною мірою є експрес-курсом по менеджменту і маркетингу, не перевантаженим спеціальною термінологією. Натомість у ньому багато офісного сленгу, читати який – окреме задоволення.


Несподіванкою стало оголення крадійської свідомості працівників вищого щаблю. Виявляється, не лише електрики чи монтажники щось тягнуть з підприємства. Мова не тільки про відкати, на яких авторська увага майже не зупиняється, бо з ними усім все зрозуміло. Відцифрувати відеокасети з домашньої колекції, пострибати з парашутом за рахунок телепрограми, призначити ділову зустріч в ресторані за рахунок фірми, поїсти і попити на фуршеті. Прикладів, як можна використовувати ресурси компанії у власних крупних та дрібничкових інтересах, в романі предостатньо.


Не знаю, що поганого авторці зробили журналісти, але знущається над ними вона безбожно, ще дошкульніше, ніж над комерційним директором та піарщицею. Найпоказовішим тут є фрагмент про рейдерство. Сама тема рейдерства розкрита віртуозно, коли ворогуючі сторони випадковий скандал перекручують відповідно до власних інтересів, при цьому спираючись на логіку та документи, і звинувачують у рейдерстві один одного. Та найсмішніше відбувається після прес-конференції, коли розглядаються фрагменти публікацій, побудовані на інформації з прес-конференції та цілком логічних висновках, без жодного тиску на журналістів. І тут читач має змогу смакувати ті нісенітниці, далекі від правди, але написані нібито серйозно і авторитетно. Насправді ж цим фрагментом підважується ряд проблем, пов’язаних з журналістською непрофесійністю та безвідповідальністю. Висміювання вад української журналістики хочеться цитувати цілими абзацами.


Роман «Бізнес-провокація» допомагає остаточно зневіритись в телебаченні. А якщо серйозно, то, розкриваючи підводні течії, змушує скептично та критично дивитись на екрани та шпальти. Зрештою виявляється, що самі топ-менеджери телеканалу телевізор теж не дивляться. Чого тільки вартий епізод, в якому гендиректорка, переглядаючи вечірній ефір, зауважує, що всі політики суттєво погладшали на пиках за той час, поки вона не вмикала телевізор. І тільки потім виявляє, що в неї формат екрану виставлений кіношний, а не телевізійний.


Особисте життя топ-менеджерів теж вирує, проте виступає додатком до їх роботи, цілком від неї залежним. Тут сексуальні пригоди, переплутане по дружбі батьківство, антиконкурентні дії колишнього подружжя. Все це змальовано яскраво, з тонким гумором, та після прочитання і охолодження від сміху замислюєшся: що духовного залишається в людини після бізнесу. І тут спадає на думку, що побіжна зацікавленість героїв «Бізнес-провокації» в творчості, культурі, подорожах є не забаганкою авторської фантазії, а реальною потребою цих людей.


Якщо говорити про емоційну насиченість «Бізнес-провокації», то цей твір гарячий, навіть спекотний, динамічний і концентрований. Крім того, події відбуваються влітку і курортні сцени також відзначаються несподіваністю. Приміром відпочинок в літніх Карпатах з гірськолижними підйомниками та набором обігрівачів в кімнаті чи розмови про красуню Афродиту в Кіпрській в’язниці.


Цікаво, що в романі майже немає банальних та затертих оповідей. Усе живе, непідробне і дуже несподіване.


Я намагався зрозуміти, яким чином в романі сконструйовані глави, адже, закінчивши читати одну главу, хочеться негайно розпочати читати наступну. Здається, тут теж застосовано якийсь маркетинговий прийом, але герої роману в своїх розмовах не дають відповіді на це питання. Одне можна сказати точно: цей текст не міг з’явитись в середовищі українських літераторів, він надто нестандартний, надто прогресивний, сміливий і не притертий літературними традиціями, однак якісний і легко читається.


Трохи засмучує, що ця книжка вийшла бюджетним виданням, оскільки її хочеться залишити у своїй бібліотеці і ще не раз переглянути, перечитати, зацитувати друзям.



...

Морок, що знає. Рецензія на книгу Тараса Федюка «Хуга»
Автор: Ігор Котик
Джерело: ЛітАкцент
Дата: 27-07-2012
Тарас Федюк. Хуга: Поезії. – К.: Зелений пес, 2011


В одному зі своїх недавніх опусів я писав, що Тарас Федюк є одним з найбільш відданих слуг Рими в сучасній українській поезії. Він не просто не пише верлібрів у час, коли писати їх стало нарешті популярно, а й гостро критикує жанр верлібру, вважаючи його згубним для мистецтва поетичного. Мені ж завжди верлібр здавався прогресивнішою формою, ніж силабо-тонічний вірш, тож логічно, що до Федюкової творчості я ставився з певною дистанцією. Та читання поезії має сенс, коли ти готовий долати власні стереотипи. Для такого ламання може бути замало просто читати, треба перечитувати, робити паузи, повертатися.


Як і попередні збірки Тараса Федюка, «Хуга» складається із силабо-тонічних та тонічних віршів, майже позбавлених пунктуації (найчастіше трапляється тире). Мовлення автора часом здається невимушеним, природним, наближеним до розмовного мовлення, і цим можна пояснити деякі відхилення від норм літературної мови (русизми, сленг і т.п.). Проте подеколи Т. Федюк відхиляється від літературної мови та віршованої традиції настільки, що про природність його мовлення говорити не випадає. Особливо вільно поводиться він зі синтаксисом: пропускає слова, не завершує фрази, ігнорує загальноприйнятий порядок слів у реченні. Володимир Моренець у рецензії на одну з попередніх збірок «Трансністрію» (2007 р.) висловив думку, що такі “стильові поступки сьогоденню” неістотні. “Це як згода поміняти кльоші на завужений фасон”, – пояснює літературознавець. Мені ж здається, що коли певний прийом стає для митця традиційним, то, мабуть, цей прийом для нього важливий. Інверсія та еліпсис – найголовніші стилістичні засоби, до яких вдається Федюк; зрідка трапляється й анаколуф – словосполучення, в якому слова погано узгоджуються між собою. Читачеві доводиться вслухатися у провали в досить-таки плавних звукорядах поезій, а часом подумки перебудовувати фрази, додумувати пропущені словосполучення.


Візьмім, наприклад, такий рядок: “де я жив колись хоча” (с. 56). Цей рядок не має продовження – вірш так і завершується сполучником, який сполучає… текст з невисловним. Поетичний ефект виникає не лише завдяки нагромадженню мовних засобів, а й завдяки їхній елімінації. Звичайно, що коли б не мундир рими, то цієї і подібних поетичних вольностей у віршах Федюка або не було б, або вони виглядали б дуже дивно. Рима, сковуючи поета, дає йому водночас і додаткові можливості. Хоча залишається вічна проблема: як уникнути полону, як не стати невольником мови. Володимир Моренець у згадуваній статті писав, що в окремих випадках мова таки “поневолює” Тараса Федюка. Це дуже складне питання, яке я волів би залишити без відповіді. Відповідь на нього мала б бути відповіддю на слизьке питання співвідношення раціонального й підсвідомого у поетичній творчості.


Значна частина поезій Федюка – твори безсюжетні, а тому вони видаються таким собі нанизуванням реалій, яке має шанс стати цілісною картиною лише за умови активної емоційно-інтелектуальної співучасті читача. На щастя, поет усвідомлює це і ставиться до своєї творчості з певною мірою відстороненості. Якби я став наводити приклади самоіронії у його текстах, то їх обсяг, напевно, перевищив би обсяг цієї статті. Зупинюся тільки на одному вірші, випадково чи ні розташованому в самому осерді книжки (с. 69–70):


пішли дощі і південь нарешті намок

намок бур’ян про який всі думали що загориться

намокло поле на ньому ферма на ній замок

намок ставок садок млинок ну і дідок для годиться


хоча вже пізно початок серпня стара вівця –

телячі очі в холодній вовні холодні слюди

на темній воді лиману біліють сліди Творця

він тут лиманом, виходить, часом виходить в люди


прогулянковий катер туман іржа

причал об який бортом скрипіти і жити мушу

запас на зиму: собака морква буряк душа

прогулянковий катер що викинувся на сушу


гронами на горищі прив’ялений виноград

рука у гронах літає неначе птиця дзьобата

і навіщо потрібен був цей смішний маскарад

що звався життям ці маски розв’язки ця вата


між вікон і зрештою навіть невмотивований хист

писати чорнильним кольором рядки поріділі…

але пішли дощі такі пішли дощі

і зміст

розмито

а це найголовніше в нашому ділі


Початок вірша нічого особливого не обіцяє. Другий, третій і особливо четвертий рядок першого катрена видаються непотрібними. У другому катрені виділяється третій рядок – поява Творця вносить у вірш певну серйозність. У третій строфі, зокрема у другому рядку, вектор поетичного зображення переноситься із зовнішнього світу у внутрішній, приморські реалії стають знаками, що метафорично передають стан ліричного суб’єкта. В інших рядках строфи проглядається якась тьмяна історія прогулянкового катера (персоніфікація ліричного суб’єкта), який викинувся на море. У четвертій і п’ятій строфі поет скептично підсумовує власне творче життя, і тепер стає зрозуміло, що історія з прогулянковим катером, яка спершу здавалася лише епізодом, – то, виявляється, і було життя. Слово “горище”, яке при першому читанні не привертає до себе уваги, напевно апелює до назви попередньої збірки автора. З безпощадністю, що наближається до Рембо, Федюк називає власне творче минуле “ватою між вікнами”, “невмотивованим хистом”, а образ прогулянкового катера, схоже, є алюзією до «П’яного корабля» Рембо. Єдине, що поет каже тут у своє виправдання, – те, що зміст його віршів розмито дощами. Але при цьому він визнає, що зміст – це таки найголовніше (формально це підкреслюється сильною позицією завершального рядка). Уточнювати, що то за дощі, було б з його боку самосуперечливо: тоді зміст вірша вже б не був розмитим. Отак на початку блідий, дещо фривольний вірш вкінці виростає в струнку архітектурну форму, в якій кожен елемент виявляється глибоко осмисленим.


Скепсис, самоіронія, відчуття ностальгії і втоми, забуття і невиражальності, неухильного наближення старості і смерті – мотиви, які пронизують збірку. Назва книжки й образ снігу, завірюхи, що часто трапляється у віршах, – як і той дощ, про який мовилося в щойно аналізованому творі, – символічно позначають життєві негоди. Але сніг – це і те, що замітає сліди минулого, і те, що само стає тимчасовою реальністю (пригадуєте рефрен з Війонової «Балади про дам минувшини»?). Особливо цікавими є ті вірші, в яких помітно певний внутрішній сюжет, діалектику, драматизм. Наприклад, в останньому вірші «Хуги» ліричний суб’єкт спершу ставить риторичне питання: доки йому суджено жити (“люстро-люстерко скажи / до якої точно дати / буде цей федюк мордатий / вранці в тебе зазирати?”), а наприкінці запитує, доки-то він брехатиме, буцім справді хоче знати відповідь на попереднє запитання. Варто також звернути увагу, що у відомій баладі Пушкіна, від якої відштовхується український поет, слова звернення до дзеркала були закляттям, що змушувало чарівне дзеркало показати найкрасивішу на світі даму, тоді як у Федюковому вірші місце дами займає смерть. Виходить, що на рівні підтексту у вірші присутня метонімія жінка – смерть.


Тема любові так само важлива у цій збірці, як і тема смерті. У мене склалося враження, що в «Хузі» чергуються групи віршів, у яких домінують одна з цих тем. Такі собі хвилі, що змінюють одна одну. Звичайно, і те й інше виявляються в найширшому сенсі. Любов може бути присутня як відчуття гармонії з природою, з батьківщиною, а смерть – як кінець світу і т.д.


Ось, наприклад, вірш «не ходити угору…» (с. 23) – пропаганда недіяння, пасивності. Вірш відчаю (це видно навіть на граматичному рівні). Після такого логічно було б скласти руки й чекати. Але ліричний герой збірки йде іншим шляхом: відчай раптом обертається на відчайдушну любов, сила якої наближається до релігійного фанатизму: “я тебе притисну до грудей / ту котору / як останній в світі іудей / тору” (с. 25). Відчайдушна любов так чи інакше продовжується у кількох наступних віршах, в яких читаємо про вражаючу вікову різницю між коханцями (57/22), про те, що герої готові кинути все і виїхати кудись подалі на Кіпр, про перевагу підсвідомого над рутиною. Коли любовна заслона спадає з очей ліричного героя, то знову оприявнюється тема смерті (зокрема, у віршах, присвячених покійним друзям і митцям). Деколи хвилі еросу і танатосу накочуються одна на одну в тому самому творі. Скажімо, у вірші про Кіпр все починається з передчуття смерті: “мені уже стільки років – нікуди пхати”, але за принципом маятника передчуття кінця виливається у грандіозні плани на майбутнє, втома дає снагу до сміливих учинків. У найдовшому в книжці вірші «ти давай давай художник…» поет вдається до антитези: голі груди / гола правда (с. 91).


Коли ми ведемо мову про поезію, то найголовніше у ній – не теми, не формальні риси, а щось, що вислизає з-під аналітичного інструментарію, що впізнається за фрагментом тексту і що називаємо словом “стиль”. Тарас Федюк виробив свій стиль (наскільки вдалим є його досвід – про це можна дискутувати). І це дає йому підстави сказати: “нема мистецтва є лише портрети / поетів мов каміння вглибині // ріки…”...

Брати Капранови відзначили 45-річчя і перевидали роман
Автор: 
Джерело: Кореспондент
Дата: 25-07-2012
Вчора, 24 липня, відомі українські письменники Віталій і Дмитро Капранови відзначили своє 45-річчя. З цієї нагоди автори вирішили зробити собі і читачам подарунок - перевидати свій роман Приворотне зілля.


"До 90-річчя Братів Капранових виходить друге видання їх приворотного зілля", - жартівливо сказано в анонсі події.


Саме рукопис цього роману Брати Капранови спалили під стінами Кабміну в 2004-му, коли було введено ПДВ на українську книгу. Після відновлення пільг Приворотне зілля повстало з попелу, немов Фенікс, зазначає Gazeta.ua.


Приворотне зілля продовжує традиції Кобзаря 2000. Це книга про українську містику, українську жінку, яка, як стверджують письменники "сама себе не знає". І цим інтригує і заманює ще більше.


"Це - подарунок письменникам до ювілею. Це подарунок читачам, які ще не встигли прочитати цю книгу, або віддали друзям почитати і там, як це часто трапляється, їй "жаба цицьки дала". Для чоловіків книга стане практичним порадником з розуміння жінок. Для жінок - ще однією стежкою до самих себе", - говорять автори.


При цьому вони спонукають до роздумів: "Чому українки не ображаються на слово "відьма", а лише скромно опускають очі? Правда, що всі жінки - відьми? Робіть висновки самі".


Нагадаємо, що в жовтні 2011 року Брати Капранови представили в Києві свій новий роман Щоденник моєї секретарки.



...

До 90-річчя Братів Капранових виходить їхнє “Приворотне Зілля”
Автор: Зелений пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 24-07-2012
Найкращий подарунок для письменника — це вихід книжки.


А тим більше, коли це її друге народження — перевидання.


До 90-річчя Братів Капранових, яке письменники святкують сьогодні, виходить друге видання їхнього “Приворотного Зілля”.


Саме рукопис цього роману Брати спалили під стінами Кабміну у 2004-му, коли було введено ПДВ на українську книжку. Тоді, після відновлення пільг “Приворотне Зілля” повстало із попелу, неначе Фенікс.


Пізніше, щоб довести, у книзі все правда — ритуали, замовляння, рецепти — та головне, що — всі українські жінки відьми, автори влаштували експеримент з потопленням відьом. Не всі лишилися задоволені результатами цього експерименту, але спростувати їх досі не зміг ніхто.


“Приворотне Зілля” продовжує традиції “Кобзаря 2000”. Це книга про українську містику, українську жінку, яка, як стверджують письменники “сама себе не знає”. І цим інтригує та заманює ще більше.


Це – подарунок письменникам до ювілею.


Це подарунок читачам, які ще не встигли прочитати цієї книжки, або віддали друзям почитати і там, як це часто трапляється, їй „жаба цицьки дала.”


Для чоловіків книжка стане практичним порадником із розуміння жінок. Для жінок — іще однією стежкою до самих себе.


Чому українки не ображаються на слово „відьма”, а лише скромно опускають очі?


Чи правда, що всі жінки – відьми? Робіть висновки самі.

...

<< Попередня  1  ...  9  10  
11
  12  13  ...  30  Наступна >>