Пошук






Преса про нас
Преса про книжки
ЖИТТЯ З ЦЕГЛИН І КНИЖОК
Автор: Марина ТИЩЕНКО
Джерело: журнал "Вінничанка"
Дата: 03-09-2013
Краще не братися за перо, якщо тобі нічого сказати цьому світові. Краще не конкурувати з літературними взірцями. Ця узвичаєна думка не стала на перепоні Тетяні Ковтун, коли вона взялася за свою першу книгу, присвятивши її колегам-журналістам. Попри те, що рукопис не побажало взяти жодне видавництво, Тетяна продовжувала займатися літературною творчістю і написала книгу «Вирій загублених душ» про пошуки кращої долі за кордоном. Цей твір сподобався у видавництвах «Фоліо» (Харків) і «Зелений пес» (Київ), і останнє надрукувало його коштом автора в 2012 році. За півроку вийшов і роман «Не повертайся спиною до звіра», в якому висвітлюється така вічна тема, як стосунки індивідуума і влади. Головний герой цього твору – молодий український журналіст,який набуває газетярського досвіду протягом перших років нового тисячоліття.


Появу цих книг було помічено — з’явилися рецензії і відгуки. Водночас, не називаючи прізвища автора, один з функціонерів НСПУ, який особисто брав участь у презентації роману «Не повертайся…», згодом використав цей епізод, щоб закликати до боротьби проти засилля графоманів методом створення при Спілці бюро з пропаганди літератури. На цьому дещо наелектризованому тлі поява згаданих книг виглядала чимось на кшталт не легалізованої діяльності. Пропоноване інтерв’ю з Тетяною Ковтун – це спроба розібратися, варті ці книги уваги читача чи, навпаки, вони знаходяться поза контекстом літературного процесу.


— Багато років Вашого життя пов’язані з роботою в наших обласних виданнях – газетах «Комсомольське плем’я» та «Вінницька правда». Чи є серед створених Вами літературних образів і сюжетів такі, що прийшли до Вас з того періоду?

— Є, звичайно. Зокрема, це образ одного з персонажів «Вирію», тай й, зрештою, вся естетична партитура роману. А втім,я не прагну бути документально точною, не це є метою створення літературно-художнього твору. Усе моє завжди зі мною, про що б я не писала, - думки, враження, відчуття, винесені мною з раннього дитинства,коли вслухалася в говірку своїх батьків, які обоє з одного села, коли удвох з мамою вечорами читала вголос «Кайдашеву сім’ю» та історичні романи, маючи перед собою вдячного слухача в особі батька, коли співала народних пісень, спілкувалася з бабусею, тітками, дядьками, усією ріднею у Соболівці Теплицького району. Власне, тоді сформувався сьогоднішній образ автора з усіма його інтонаціями, уподобаннями і способами спілкування з читачем. Це переймання кольорів, голосів, мови вінницького краю тривало ще двадцять років, під час моєї роботи журналістом в обласних газетах. Саме ті враження і відчуття, та школа журналістики сформували мене як особистість. 80-90-ті роки дали мені стільки творчої поживи, що варто було ю уже тоді сідати за написання книг. Але згадаймо цей час, особливо роки набуття Україною Незалежності, згадаймо обставини,в яких опинилася країна. Моїми колегами були вінницькі майстри пера: Михайло Каменюк, Ніна Гнатюк, Віктор Мельник, Петро Гордійчук, Людмила Мрачковська. Журналістика зробила багато для того, щоб люди відчули себе не просто етносом в межах пострадянської імперії, а нацією. Чимало творчих людей, аби вижити, знайшли собі заняття, яке їх просто годувало. Я переїхала до Києва і продовжувала роботу за фахом, працюючи в редакції всеукраїнської газети «Україна молода». А про особисті творчі задуми довелося забути, причому надовго. Я б і досі намагалася служити журналістиці, якби не деякі обставини і наполегливі поради друзів взятися за літературну творчість.


— Хто ж ці люди, якщо не секрет?

Це мої друзі, які стали свідками і безпосередніми учасниками київського періоду мого життя. Журналізм обласного штибу і столичного – відрізняються дистанцією. А втім,Ю парадокс полягає в тому, що коли дивишся на батьків нації зблизька, зникають відчуття відстані і пієтет. Ті, хто ставив мені руку тут, у Києві, виявилися людьми зрілими і мужніми, - журналісти, політологи, економісти, державні службовці… Відтак довелось осягнути на власному досвіді, що це таке – відносини влади й індивідуума з його уявленнями про свободу і творчу недоторканність. Що ж до контактів з письменницькими колами, то їх у мене, власне, не було, якщо не вважати співпраці з Максимом Стріхою при написанні п’єси «Мій чарівний принц» за Оскаром Уайльдом та спілкування з театральними діячами, які б здійснили постановку. На жаль, з цього лібрето нічого не вийшло, хоча й музику до нього написали. Наполягати на втіленні вистави можна було б й далі, але той, хто працював у щоденній всеукраїнській газеті, зрозуміє мене: часу і сил наприкінці робочого тижня залишається зовсім мало. Це тільки далекі від літератури люди вважають,що натхнення приходить до митця так само,як виділяється шлунковий сік – щодня о певній порі доби…


— І все ж, як можна в один момент з газетяра, репортера перетворитися на носія красного слова… До якого літературного крила Ви воліли б себе зарахувати – до носіїв інтелектуальної прози чи до тих авторів, які надають перевагу відтворенню «шорсткої шкіри доби»?

— Хочу послатися на досить метафоричний контекст в одному з репортажів про заворушення у Туреччині. Цими днями у Фейсбуці увійшла у топ-новин світлина, на якій зображено протестувальника в парку Гезі. Учасник акції обгородив свій протестувальний майданчик у вигляді паркана, збудованого з цеглин і… книжок. Так от, насправді наше існування складається як із жорстких, незворушних цеглин, так і з трепетних книг, в яких живе душа автора… Скажу відверто, творчість стала моїм свідомим вибором з шкільних років. Були особисті щоденники, реферати і твори, на які звертали увагу вчителі, були вірші й оповідання, літературний гурток при Херсонському міському будинку піонерів, однокласники, які зі мною всією компанією посунули на філфак… Не дійшла черга до олімпіад і нагород, тому що я того не прагнула. Перші замітки Тетяни Ковтун у молодіжній газеті нагадували замальовки. Редактори довго викорінювали з моїх кореспонденцій «літературщину», допоки не довели мій стиль до телеграфного лаконізму. Останніми роками я живу в двадцятиповерховому будинку, збудованому у вигляді розгорнутої книжки – можливо, це вплинуло на моє рішення написати якийсь не публіцистичний твір. Цеглини були, залишилося вдихнути в них текст. Продовжуючи цю аналогію, варто зауважити, що гравітаційне тяжіння мого натхнення розвинулося пізно, аж на 50-ій главі мого журналістського письма. Коли я взялася до художньої прози, то не мала з-поміж літераторів поціновувачів або ж того, хто б благословив мене стати на цю стезю. Але я прагнула того, кілька років поспіль подаючи свої тексти на конкурс «Коронація слова». І безрезультатно. Зібравши кошти на друкування своїх книжок, я вперше з ніжністю подумала про благодать, яку несуть з собою ринкові стосунки… Іншого шансу в мене не було, позаяк ступила на цей непростий шлях з великими муками. Розпочати писати було непросто: з мене довго не виходили зашпори заангажованості, страху перед начальством, розгубленості перед усім світом, адже стояла на порозі цілковитого самовикриття перед читачем. Лише коли збагнеш, що готовий до всього аби набути внутрішню свободу, — стаєш митцем. Ціна буває дуже високою… Власне, публікація книг не означає, що ти відтепер належиш до якогось ареопагу чи письменницької корпорації. На тебе завжди чатують відторгнення,неувага і навіть глузування з боку тих, чиї амбіції розбурхано твоїми літературними спробами. А ти – беззахисний, тому що твоя душа розкрита, наче долоня, простягнута другу. Це як на спортивному рингу – щодня потрібно доводити, що ти – в тонусі. Доводити насамперед собі. Втім, звичайно,я не працюю відірвано від решти світу, в мене є друзі,насамперед подруга – мій літературний редактор, чиєму смаку я довіряю. Зважаю й на відгуки про мої книжки. Деякі критичні зауваження мені допомагають скоригувати свою прозу. Зокрема, мені дорікають, що роман «Не повертайся…» нагадує «агітку» і що людей цікавлять не поточні політичні розбірки, а вічні питання – про кохання, життя і смерть, про сенс буття. На свій захист скажу, що мене не так вже й глибоко затягнув у свої тенета жанр, завдяки якому вдається відтворювати соціально-політичне тло; мої герої – зовсім не ходячі манекени, з вуст яких вилітають ті або інші сентенції. Інколи мені навіть натякають (буцім я сам того не знаю),що серед персонажів мають бути герої і антигерої, носії добра, з одного боку,і носії зла – з іншого. Але я пишу так,як того прагне моя душа. Негідників у моїх книжках допоки практично немає, особливо в авантюрному романі «Вирій…». Декому моя новоспечена француженка Анна Легкоступ категорично не подобається своєю меркантильністю і надмірною чуттєвістю. В інших читачів не викликає симпатії журналіст Євген Чубенко – мовляв,це занадто холодний і раціоналістичний тип. Втім, яким би сумнівним спершу не видався той чи інший персонаж,наприкінці історії його пробачаєш,тому що дізнаєшся про нього істину в останній інстанції і розумієш мотиви його вчинків, тож хочеш побажати йому нарешті, знайти своє щастя. Принаймні про таке сприйняття моїх текстів казали читачі. Сподіваюся, при цьому їхні душі очистилися від усього показного, нещирого. У такому очищенні, я вважаю, й полягає гуманістична роль літератури.




...

17 травня Тетяна Ковтун презентує книгу “Вирій загублених душ”
Автор: Зелений пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 15-05-2012
17 травня о 18:30 відбудеться презентація книги Тетяни Ковтун “Вирій загублених душ” – авантюрного роману з насиченим сюжетом і незчисленними перипетіями.


На початку двотисячних років випускниця університету Аня

Легкоступ намагається самоствердитися як педагог, а згодом – як підприємець, але зазнає фіаско.


Керована «досвідченою» матусею, героїня швидко зрозуміла й

прийняла як закон: у цьому світі кожен – сам за себе… І стало їй на

батьківщині тісно, закортіло чужого вирію-раю… Летіла туди як на

крилах, вірячи у свою щасливу зорю…


Нелегальна робота попелюшкою в одному з італійських готелів…

А це лише початок. Згодом вона долає нелегкий шлях до свого нового

статусу – громадянки Франції, працівниці авторитетної дипломатичної

установи. Обдарованість, гострий розум і особливий душевний склад

допомагають молодій жінці пристосуватися до життя в інших країнах і

з гідністю реалізувати себе як особистість.


Та чи, дійсно, нашим людям живеться краще закордоном??? Спеціаліст із питань міграції Тетяна Ковтун презентує свою книгу «Вирій загублених душ» і детально розповість про «закордонне життя» 17 травня о 18:30 в магазині Книги (вул. Пушкінська, 8-А)

Вхід вільний.


Також в магазині “Книги”(вул. Пушкінська, 8-А) у травні відбудуться наступні заходи:

24 травня, четвер, 18:30 – Презентація книги Ганни Чіпко “Примхи амура”

29 травня, вівторок, 18:30 – Презентація книг Міли Іванцової



...

Стравами французької кухні пригощала всіх письменниця Тетяна Ковтун
Автор: Людмила ЯРЕМЕНКО
Джерело: Подільська радниця - ПП: №10
Дата: 12-05-2012
А для того, аби все було як на справжній кухні, посеред виставкової зали книжкового ярмарку була змонтована справжня кухня з електричною плитою й великим столом-тумбою.


Усе це для того, аби письменники, точніше, письменниці, розповідаючи про секрети власної творчої кухні, мали можливість зачарувати потенційних покупців не лише художнім словом, а й смачними стравами, якими ласують герої їхніх творів.


- Отже, пані Тетяно, чому ви обрали для своєї презентації саме французькі страви, а не, скажімо, котлети по-київськи чи картопельку по-уланівськи?

- Вибір страв мені, образно кажучи, продиктувала головна героїня мого роману «Вирій загублених душ» — Анна Легкоступова. Молода красива учителька з Умані, вона, як і тисячі українських жінок, змушена була податись до Італії на заробітки, аби прогодувати своїх доньок. Її шлях типовий для багатьох українок, яким доводиться терпіти приниження й безправ'я нелегального заробітчанства. Але на відміну від багатьох землячок Анна Легкоступова - жінка дуже сильного характеру і сталевої волі, а тому становище готельної покоївки та коханки господаря її аж ніяк не влаштовує. Через деякий час Анна стає дружиною респектабельного, як їй здавалось, французького джентльмена Фужерона і мачухою двом його синам. Аби догодити своїй новій родині, пані Фужерон зокрема опановує тонкощі французької кухні. Ось чому я теж обрала ці страви, аби презентувати читачам свій роман і щоб вони могли відчути на смак дух Франції.


- Чи вдалось вам зачарувати відвідувачів ярмарку своїми письменницькими стравами з французьким смаком?

- Сподіваюсь, так. У всякому разі, бажаючих спробувати їх зібрався чималий гурт. Я готувала страви й водночас відповідала на запитання читачів. А тому хвилюватись часу не було….


- Можливо, наостанку ви поділитесь з нашими читачами рецептами страв, з допомогою яких Анна Легкоступова знаходила найкоротший шлях до сердець французьких чоловіків, а ви здобували прихильність та інтерес гостей книжкового ярмарку?

- Чому ж ні, із задоволенням. Записуйте.


Гриби з вином у сметані. Цю страву можна приготувати усього за 20 хвилин. На одну порцію вам потрібно буде грамів 200 свіжих шампіньйонів, 10 грамів (приблизно столова ложка) вершкового масла, чарка білого напівсухого вина, чверть склянки сметани, маленька скибочка твердого сиру, приблизно 20 грамів, чорний мелений перець за смаком, сіль, паприка й 100 грамів хліба. Гриби треба нарізати й обсмажити на маслі. Далі додати вина й протушити ще 2 хвилини на сильному вогні. Потім зробіть меншим вогонь і викладіть на сковорідку сметану й натертий сир, ретельно все перемішайте, поки страва не загусне. Подають її на скибочках підсушеного хліба, намащеного маслом..


Інша смачна й поживна страва — тріска з квасолею. До речі, тріску можна замінити іншою морською рибою, наприклад, хеком. Аби приготувати її, вам знадобиться 500 грамів філе тріски, 50 грамів масла вершкового, склянка квасолі, 4 столових ложки рафінованої олії, 2 дрібно нашинковані цибулини, 2 зубчики розтертого часнику, сіль й перець за смаком, а також 8 шматочків обсмаженого хліба. Окремо відваріть квасолю й рибу. У глибокій сковорідці обсмажте на олії з маслом цибулю й часник. Далі розімніть 2 столових ложки вареної квасолі і перемішайте з обсмаженою цибулею та часником. Викладіть решту квасолі й рибу на гарячу сковорідку й витримайте на слабкому вогні 15 хвилин. Подайте до столу на шматочках обсмаженого хліба.



...

Перегони на великій швидкості. Рецензія на книгу Тетяни Ковтун
Автор: Людмила Брендак, Євгенія Станіславська
Джерело: Друг Читача
Дата: 26-03-2012
Тетяна Ковтун. Вирій загублених душ. К.: Зелений пес, 2012. – 192 с.


Усім відомо, що література має відповідати на виклики сучасності і не відступати від реалій життя. Тож роман киянки Тетяни Ковтун «Вирій загублених душ», і є тим яскравим прикладом актуальності, відвертості та не зовсім приємної правди: обдурені й обкрадені українці вирушають на заробітки в Європу, аби прогодувати сім’ю.


Нова хвиля заробітчанства, а за нею – як наслідок, – еміграції з України, вихлюпнулась на сторінки прозового твору. Цього разу авторка – журналіст із багаторічним стажем роботи, не побоялась гостроти обраної теми, а для розкриття її не пожалкувала часу та насичених фарб.


Образ головної героїні продуманий, виважений. Вже саме ім’я – Анна обране на європейський манер, прямостійке, цілеспрямоване. Воно звучить вишукано, епатажно. Також прізвище Легкоступ – як ознака легкої ходи, а водночас настирливості людини у досягненні поставленої мети.


Авторка дбає про чистоту української мови, яка разом з тим і лаконічна, і мелодійна. Це відповідає характеру героїні. Водночас за стилем письма відчувається великий досвід журналістської роботи. Навіть у деталях відзначаємо конкретику місця і часу в описі подій. Так може висвітлювати події лише ерудований автор. Адже мова йде не лише про Соболів ку, Умань чи Жабелівку, а й про всесвітньовідомі центри західноєвропейської культури, про діяльність таких структур, як Європейська комісія, Міністерство економіки та Інвестиційний банк Франції…Складається враження, що пані Тетяна сама пройшла стежками своїх героїв, побувала у живописних куточках Італії та Франції. Можливо, під час відряджень.


Особливо, по-жіночому чутливо вибудований характер головної героїні, хоча ніде правди діти, проглядається його двоякість. Спочатку це риси матері-циганки, яку ніколи, ніхто і ніщо не зможе зупинити на шляху до мети. Та згодом, коли приходять і досвід, і розчарування, починають вирізьблюватись значно м’якіші і ліричніші риси, що типові для її батька-українця Миколи Курильця.


Сама ж назва книги сприймається обнадійливо, адже вирій – це місце тимчасового перебування птахів, а самі птахи часто ототожнюються з душами. Птахи, як ми знаємо, навесні завжди повертаються у рідні краї…


Неординарні «повороти долі», авантюрні пригоди переповнюють роман. Це ніби перегони на великій швидкості, гонитва за добробутом, щастям – часто навіть штучним, придуманим і … примарним. Невипадково (та й, мабуть, символічно!), що героїня повертається в Україну, правда – ще залишаючись громадянкою Франції. Повертається зовсім іншою, ніж ми звикли її бачити. Але пошук коріння батьківського роду (а він родом з Поділля) обнадіює, що повернуться додому, не загубляться у вирії чужини діти України. Автор переконує: потрібно на це сподіватись і вірити!...

Тетяни Ковтун: Краще померти від крайнощів, аніж з відчаю
Автор: Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
Джерело: Україна молода
Дата: 19-03-2012
У романі Тетяни Ковтун «Вирій загублених душ» переплелися слов’янська та готична міфології


«Вирій загублених душ» — це розповідь про українську еміграцію початку двотисячних років. Історія, що вийшла у видавництві «Зелений пес», — не перша в літературному доробку журналістки, кореспондентки «України молодої» (1995—2006 роки) Тетяни Ковтун. Вона — автор книги «Не повертайся спиною до звіра», лібрето за романом Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея»...

«Вирій загублених душ» багато в чому наслідує традиції шахрайського роману, але водночас твір насичений асоціаціями, що створюють сучасний культурний та філософський контекст.


— Тетяно, що спонукало вас взятися за цю тему? Київська журналістка Дарка Кучерук написала книгу російською мовою, використавши власний досвід еміграції до Великобританії. А москвичка Наталія Копсова спромоглася передати у книзі особистi враження, виїхавши до Норвегії. Ви такого досвіду не маєте...

— Я особисто справді ніколи не була в шкурі емігрантки, але тема виїзду за кордон жваво обговорюється в моєму найближчому оточенні. Серед родичів маю людей, які зважилися назавжди виїхати до Франції та Німеччини.


— У назві вашої книги вгадується негативне ставлення до таких осіб...

— Анітрохи. Швидше, це негативне ставлення до такого явища, як еміграція. Душами, як правило, у множині, називають людей. «Загублені душі» — це ті особи, чиї прізвища значаться у списках виборців або в якихось інших реєстрах, але ми не бачимо ні їхнього волевиявлення під час голосування, ні їхніх внесків до соціальних фондів країни. Тобто насправді це люди–фантоми, допоки вони, ясна річ, не набудуть громадянства іншої країни. Країна, з якої виїхало кілька мільйонів молодих, здорових і красивих чоловіків та жінок, нагадує матір без дітей, яка за крок від цвитарю. Що ж до слова «вирій», то воно має два значення, одне позитивне, друге — не дуже. Перше — це теплі краї (Італія, Франція), куди відлітають «загублені душі». Друге, відповідно до слов’янської міфології, — рай, місце перебування душ предків. Головну ідею цієї книги я вклала в уста молодого героя Дмитра Деревія. Він цитує слова французького філософа Жана Бодрійяра, чиєю творчістю захоплюється: «Краще померти від крайнощів, аніж з відчаю».


— Однак ваша головна героїня сповнена енергії, не дуже совісна і надзвичайно жвава. При цьому її скрізь супроводжує метафоричний образ омели, який є ключовим...

— Анна Легкоступ–Фужерон має особливий душевний склад і є природною в усіх своїх проявах. Вона мало говорить, але докладає багато зусиль, щоб увійти в чуже оточення, адаптуватися в іншій країні, з чого видно, що це талановита і сильна жінка. Їй вдається поєднувати у своєму серці два мало сумісні світи — Україну і Францію. Якимось дивом доля зводить Анну з чоловіками певного штибу, на зразок депресивного марнотратника Сильвіо. Завзяття, з яким вона береться за важкі завдання, і, зрештою, її успішність створюють навколо цієї жінки ауру невідворотної чарівливості, у цілковитій відповідності до легенд, якими оповита омела у міфології прадавніх племен і народів Європи. Зрештою, пригодницька колізія стає сенсом існування колишньої уманської вчительки, а нескінченні любовні інтриги є для неї способом моделювання життя. Як і належить героїні авантюрного роману, вона спочатку насолоджується розіграшем за схемою «дурень і шахрайка», але згодом комічна саморекомендація винахідливої емігрантки закінчується драматичним самовикриттям.




...