Пошук






Преса про нас
Преса про книжки
Промотур Братів Капранових: Дніпропетровськ, Одеса, Кіровоград
Автор: Зелений пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 14-12-2011
Успішно стартувавши на Форумі видавців з новим романом «Щоденник моєї секретарки», Брати Капранови вирушають в промотур Україною – презентувати книгу в інших містах.

В листопаді за чотири дні письменники відвідали п’ять міст: Рівне, Тернопіль, Вінницю, Хмельницький, Кам’янець-Подільський.


А з 13 по 15 грудня відвідають Дніпропетровськ, Одесу та Кіровоград.


Інтерв’ю, ефіри, лекції, презентації, творчі зустрічі… Графік дуже щільний, але всі охочі зможуть поспілкуватись з Братами Капрановими, послухати у їхньому виконанні співану поезію, взяти автограф.


13 грудня, вівторок. Дніпропетровськ.

10.00 Творча зустріч із філологами Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара

(просп. Гагаріна, 72)

12.00 Лекція «10 заповідей інтернет-публіцистики» для студентів Дніпропетровського університету ім. Альфреда Нобеля

(вул. Набережна Леніна, 18)

17.00 Вечір літературної імпровізації та презентація «Щоденника моєї секретарки» для ЗМІ

(Культурний Центр «Арт-Вертеп», вул. Червона,11)

19.00 Літературно-інтелектуальні вечорниці на Андрія з Братами Капрановими

(Культурний Центр «Арт-Вертеп», вул. Червона,11)


14 грудня, середа. Одеса.

11.00 Ефір на каналі Real ЕSTATE

16.00 Ефір на місцевому телебаченні

17.30 Брифінг

(Одеська кіностудія, Французький бульвар, 33)

18.00 Народний університет: лекція «10 заповідей інтернет-публіцистики»

(Одеська кіностудія, Французький бульвар, 33)


15 грудня, четвер. Кіровоград.

08.30 Участь у програмі «Ранкова кава»

(Кірова,1)

09.40 Лекція для студентів журфаку «10 заповідей інтернет-публіцистики»

(Шевченка,1)

11.10 Буккросинг: відкриття полиці

(Шевченка,1)

11.30 Неформальна зустріч зі студентами

(Шевченка,1)

13.30 Запис програми «Ми»

(Садова,8)

16.00 Зустріч в бібліотеці ім. Чижевського

(Велика Перспективна, 60)


16 грудня, п’ятниця. Кіровоград.

12.00 Прес-конференція

16.00 Буккросинг: відкриття полиці

(Велика Перспективна, 60)




...

Секс, бізнес по-донецьки і революція – новинка від братів Капранових
Автор: Олег Коцарев
Джерело: УНІАН
Дата: 30-11-2011
Кожного року під час Львівського форуму близнюки, письменники та видавці брати Капранови привозять до міста Лева невеличкий стильний «Запорожець»-кабріолет зеленого кольору, ставлять його посеред тротуару і продають із нього свої книжки. Цього вересня за допомогою ветерана автопрому було продано рекордний наклад – 1624 примірники за кілька днів – нової капранівської книжки під назвою «Щоденник моєї секретарки». Хоча, можливо, справа не в «Запорожці», а, наприклад, у назві видання, котра хитро підморгує читачеві й натякає на щось таке інтригуюче, чи то потаємне, чи то пристрасне, або просто на пригоду.


І справді, перегорнувши останню сторінку «Щоденника…», неможливо не визнати: сюжет Капранови закрутили непогано. Він, сюжет, добряче тримає читача за… скажімо, за руку, не відпускає, а ще доречно приперчений супутніми історіями, кумедними, зворушливими чи просто «атмосферними».


Загалом книжка розповідає про життя майже чесних майже бізнесменів напередодні Помаранчевої революції. Головний герой займається найрізноманітнішими і доволі плутаними справами, пов’язаними з допомогою роботі міністерств, «розрулюванням» непорозумінь між державними і приватними структурами та іншими питаннями «сірої зони» славної вітчизняної економіки. Сергій має дружину-«телезірку», сина, з яким не має часу на спілкування, і коханку, головну помічницю в ділових питаннях. Протягом усієї книжки він намагається порятувати свій бізнес, то від СБУшників, то від махінацій партнерів, то від «донецьких», котрі приходять завойовувати Київ. Зрештою, коханку нашого бізнесмена викрадають ті ж таки «донецькі» – і все летить шкереберть, а головний герой, задуманий і розгублений, опиняється на Майдані…


Досить банальна, в принципі, історія, варта якого-небудь серіалу, де грали б актори з кам’яними обличчями й істеричними голосами. Але – прекрасний парадокс літератури – навіть банальний сюжет, якщо він добре та ще й дотепно написаний, перетворюється у Щось.


Цікаво, скільки «Щоденник моєї секретарки» має перетинів, головно тематичних, із «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко. Та сама сімейна невлаштованість і спроби «прилаштуватися» поза нею, той самий «Син За Комп’ютером», який потім раптом виявиться революціонером, та сама моральна, ментальна дезорієнтація персонажів і, звичайно ж, підкреслений абсурд інформаційних потоків. Ризикну сказати, що Капранови в цьому сенсі дають Ліні Костенко своєрідний «майстер-клас» на її ж території. Бо їхній роман явно вдаліший і зграбніший. Єдине, чим він поступається «Запискам» – це стилістична соковитість і насиченість афоризмами.


Хоча, звісно, «Щоденник» написано про інше. Одна з найглибше пророблених тем – розвінчання людської самовпевненості, особливо притаманної тим, хто «чогось добився в житті». А відтак, і цинізму. Головний герой глибоко переконаний, що знає життя і що воно сповнене виключно або майже виключно практицизму, цинічності, боротьби за матеріальні та символічні блага. Символом того, як легко зруйнувати таку впевненість персонажа, і стає той самий щоденник, винесений у заголовок роману. Випадково з’ясовується, що його секретарка в зошиті для офіційних ділових записів веде свій особистий щоденник. У реактивному і жорсткому бізнес-середовищі це виглядає відвертою, хоч і наївною, зухвалістю, порушенням усталеної сіруватої картини світу. Тим паче, що записи в щоденнику безпосередні та зворушливі, такі, яких не повинно би бути в «сучасному цинічному світі».


Секретарку виганяє коханка-заступниця, але чіткі зрозумілі обриси дійсності все одно швидко і невпинно руйнуються. Останнім акордом стає Помаранчева революція. Адже майже ніхто з персонажів книжки не вірив у те, що хтось вийде на Майдан – і ось натхненні, позитивні сотні тисяч людей (а серед них і син головного героя, котрий, здавалося, взагалі не виходить із Інтернету) стоять у центрі міста. Приємний апогей непередбачуваності життя. Якоюсь мірою – також заклик не відчаюватися нам сьогоднішнім, що мешкають у безвиході 2011 року.


Брати Капранови віддають належне і пафосу «найкрасивішої революції в історії», і також не залишаються безкритичними. У їхній революції є місце і справді урочистій темі людської гідності, й обдуренням та маніпуляціям.


До речі, яскраві в Капранових і образи вже не вуличної, а кулуарної української політики. Точніше, яскраво-огидні й дуже переконливі. Натомість, політику врівноважує весела, патріархальна й трохи самопародійна еротика (секс у кабінеті, гра в більярд на бажання тощо).


Непогано виписано в «Щоденнику» тему парадоксів долі, пам’яті, її втілення у знакових предметах і взагалі предметності, магії речей. А детальніше – прочитайте самі, книжка справді швидко і легко «ковтається». Бо в братів Капранових талановите письмо, на перший погляд надто просте, але цікаве, хоча й лишає часом по собі стилістичний «пісок на зубах».


...

Брати Капранови: «Кам’янець підтвердив своє реноме столиці України.» Промо-тур з перших вуст
Автор: 
Джерело: Друг Читача
Дата: 22-11-2011
Рівне-Тернопіль-Вінниця-Хмельницьки-Кам’янець-Подільський, такий маршрут здолали за 4 дні Брати Капранови. За цей час їм вдалося відкрити кінофестиваль «Двері» у Рівному, зустрітися з читачами у книгарнях «Є» Тернополя та Вінниці, прочитати лекцію майбутнім журналістам у тій-таки Вінниці, провести три зустрічі з читачами у вишах Вінниці Хмельницького та Кам’янця, відкрити Клуб української інтелігенції там-таки у Кам’янці та попозувати скульптору Сергію Кляпетурі для парного портрета (на фото він не закінчений, це тільки ескіз)


«Ми дякуємо усім, хто організовував зустрічі, а особливо тим – хто прийшов на них, – кажуть Брати. – Але особливо хочеться відзначити читачів Кам’янця-Подільського. Такої уважної та інтелігентної публіки нам не доводилося зустрічати навіть у Києві – хіба що у колі друзів. Відкрити Клуб української інтелігенції – велика честь для нас, і це без перебільшення. Ми ще раз переконалися в тому, що звання столиці України (хай і останньої) не дарма дісталася Кам’янцю. І слово «остання» тут, безперечно, зайве. Чудові люди, класна організація і взагалі супер».

Окрім розповіді про свій новий роман «Щоденник моєї секретарки» Брати показували музичні експерименти на вірші вінничанина Сергія Татчина та знайомили із поетичною творчістю свого Третього Я.






...

Вантажте помаранчі бочками
Автор: Яна Дубинянська
Джерело: ЛітАкцент
Дата: 03-11-2011
Брати Капранови. Щоденник моєї секретарки. – Київ: Зелений пес. – 2011Брати Капранови. Щоденник моєї секретарки. – Київ: Зелений пес. – 2011


Цю книжку брати Капранови продавали на Форумі з зеленого «запорожця» – і автограф безкоштовно, і фото на пам’ять із гарними дівчатами, і продано рекордну кількість примірників.


«Щоденник моєї секретарки» автори анонсували як ненав’язливе жовтувате чтиво, офісний роман, твір про потаємне життя українського бомонду, згадуючи на обкладинці Лорейн Вайсбергер з її «Дияволом…», а назвою недвозначно відсилаючи до Бріджіт Джонс. Натякнули, що свого часу багато оберталися «у сферах» (всі ж у курсі, що видавництво «Зелений пес» для Братів – аж ніяк не основний бізнес?), а тому багато цікавого можуть переповісти з перших вуст. І найзвабливіше: «Усі факти, що їх описано в романі, є справжніми. Але всі герої є вигаданими. Збіги, здогадки, в тому числі й правдиві, ми залишаємо цілком на сумлінні читача».


Офісний романчик про бомонд із «випадковими збігами». Ну-ну.


Шановний читачу, нас підманули. Під виглядом легкого чтива нам підсунули те, в пошуках чого я це легке чтиво давно вже сумлінно моніторю – сюжетний і читабельний, але при цьому глибокий, багатоплановий, змістовний і просто хороший соціальний роман. До речі, саме так: про помаранчеву революцію. І розбите яйце на обкладинці – те саме яйце.


Підступно винесений у заголовок щоденник секретарки у чотиристасторінковому романі займає сукупно, може, півтори-дві сторінки. Натомість наприкінці кожного розділу маємо набагато помітніший «щоденниковий» матерал: цитати з «Української правди», радіо «Свободи», «Інтерфаксу» тощо, які ілюструють інформаційне тло передвиборчої України кінця 2004-го, коли відбувається дія роману. До речі, нічого не нагадує? Правильно, неприхований привіт Ліні Василівні.


Щоправда, на відміну від лузера-програміста, якому тільки ледачий критик не перемивав кісток, герой Капранових – таки справді герой свого часу. Родом з українського Півдня, він має у столиці серйозний бізнес, справи з політиками найвищого ешелону, дружину-телезірку та коханку — бойову офісну подругу, і то не рахуючи випадкових сексуальних звитяг (ця книжка взагалі підкреслено чоловічо-брутальна: пасаж «мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок – одну офіційну, другу для душі» слід обов’язково донести до відому «Фемен», і хай тоді Капранови рятуються, як знають). І щоб уже закінчити з найцікавішою темою, він, цей герой, може щонайменше тричі поспіль, в чому особисто я вбачаю привіт авторці ще одного резонансного роману. Але у Капранових, що не кажи, воно якось реалістичніше: все-таки протягом доби, а не години.


Еротичні сцени Братам вдаються непогано, але це не головне. Як і докладні, теж зі знанням справи, описи тіньових банківських схем чи махінацій політтехнологів. До речі, нас не зовсім підманули: є в цьому романі і картини широких святкувань українського бомонду, і ризикованих розваг окремих його представників, і розкішного морського відпочинку (до речі, раджу турфірмам замовляти Капрановим продакт-плейсмент: після цієї книжки я вперше в житті реально поцікавилася ціною турів на Мальдіви), і бійки телеведучої з дружиною власника каналу – в переказі водія. А водночас присутні й елементи родинної саги: направду щемка історія діда, котрий пройшов табори, чи трагікомічний епізод зі спогадами дядька-сексота, що їх він прагне видати книжкою…


До речі, про персонажів, стосовно яких Капранови відверто пропонують пограти в «угадайку»: ні, не стала б я підшукувати їм прототипів, хизуючись обізнаністю. Всі діючі особи роману, абсолютно живі та наділені яскравою індивідуальностю, являють собою певні архетипи – власне, тим і цікаві. Від винесеної у заголовок (і як виявляється на останніх сторінках, усе-таки не даремно) наївної й тендітної секретарки Хмаринки – і до богемного режисера Мирослава, галичанина з дідом-упівцем та справжнього професіонала, який виконує замовлення і на святкування дня народження банкіра, і на сині вишиванки для інавгурації Януковича, і на помаранчеву майданну виставу.


Усі герої роману Капранових марковані мовно (ще один привіт Оксані Стефанівні): від брутальної «російської» донецьких бандитів – і до чарівної галицької говірки цинічного режисера; всі мовні варіанти та нюанси письменники передають дуже переконливо, респект. Сам герой, природно, розмовляє українською: «І навіть ті, що у відповідь переходять на державну мову, дивляться на мене, як на людину, яка вилізла зі схрону УПА».


Може, завдяки гумору, який не полишає авторів навіть у найліричніших чи найдраматичніших епізодах роману, братам Капрановим вдалося те, чого не уникли ані Костенко, ані Забужко: провести оповідь повз ідеологічні лещата й спокуси. Головне інше. «Так буває, що живе собі людина, як людина, – згадує герой слова свого мудрого діда. – А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно – мавпа».


Атмосфера очікування, напруження соціальних сподівань становить основну інтригу «Щоденника…». Наближаються вибори, міцнішає абсурд і «безприділ» – то чи здатні люди не змиритися з тим, протестувати, вийти на вулиці? І нібито ми вже знаємо відповідь – а напруга не відпускає. Бо насправді найголовніше запитання формулюється інакше. Чи здатні люди залишитися людьми?


І відповідь досі невідома....

Брати КАПРАНОВИ: Коли намагаєшся написати просто — сім потів зійде
Автор: Олег КОЦАРЕВ
Джерело: Гезета "День"
Дата: 31-10-2011
Віталій та Дмитро Капранови належать до найбільш активних персонажів сучасної української літератури. Вони — і прозаїки, й іронічні поети, й гострі та ефектні публіцисти (чого вартий лише винайдений ними «закон братів Капранових» про взаємозалежність у кожному окремому регіоні кількості бібліотек на душу населення й відсотку голосів за Януковича), й видавці, й книготорговці, й організатори літературних імпрез, премій та антипремій, постійні учасники громадських акцій. Якби свого часу двоє уродженців Південної України не переїхали до Росії, а потім не повернулися на Батьківщину, вже в Київ, наш літературний простір виглядав би зараз інакше. І, наприклад, на Львівському форумі кожного року ми не бачили б на вулиці Коперника дивакуватий і симпатичний зелений Запорожець-кабріолет, що з нього Брати продають свої книжки...


— Кажуть, ви продали на Львівському форумі понад 1600 примірників своєї нової книжки «Щоденник моєї секретарки»? Як вам таке вдалося? Напевно, ви знаєте секрет, як зробити українську літературу популярною й затребуваною...

— Особливо забавно звучить згадана цифра, якщо врахувати, що автобіографія Ассанжа, засновника скандальної Вікілікс, за перші три дні продалася в кількості 644 штук. Якби мали комплекси, тішилися б. Але, звісно, це ні про що не говорить, окрім того, що публіку, в тому числі й львівську, треба поступово привчати до себе. Українці значно менш рекламно залежні, ніж, наприклад, росіяни. Тому, між іншим, скандал у нас не є універсальним способом продати книжку. Не виникає ажіотажу й біля книжок телезірок та політиків — хіба що вони вкрадуть звідкись текст. Українська література тут більше подібна до сільського господарства — треба поливати, угноювати, дбати, й тоді буде врожай. Тоді література стане затребуваною. Але на Форумі доводиться багато працювати — чотири дні з ранку до вечора, без перерви на обід, без образ на некоректні висловлювання, без комплексів щодо своєї популярності. Ми вже котрий рік продаємо свою книжку на Форумі з зеленого Запорожця, і продажі щороку більші. Значить, усе правильно.


— Задля короткої реклами — про що цей «Щоденник моєї секретарки»?

— Останнім часом ми зрозуміли, що маємо велику групу постійних читачів — але не художньої прози, а публіцистики. Люди підходять, дякують, але на запитання, що читали з прози, відповідають: «Художньої літератури не читаємо». От ми й вирішили написати таку книжку, як була б цікава одночасно й тим, хто любить нашу прозу, й тим, хто любить публіцистику. Саме тому тлом для подій ми обрали найбільш кризовий час у сучасній історії — весну — літо 2004 року, останні півроку перед помаранчевою революцією. Й супроводжуємо текст справжніми інформаційними повідомленнями того часу, від яких, щиро кажучи, волосся стає дибки. Але наша книжка — не міркування на політичні теми. Це історія успішної людини, бізнесмена, який працює з державними грошима й раптом відчуває, що його розриває на частини — з одного боку, мораль, честь, совість, з іншого — гроші, добробут; з одного боку — кохання, з іншого — звичка; з одного боку — правда, з іншого — її парадна версія. А приводом, пусковим механізмом для цієї кризи стає щоденник, що його веде в журналі передачі справ секретарка, проста дівчина з простим і щирим поглядом на світ. Це психологічний роман й одночасно художня хроніка сучасності. Зараз збираємо перші відгуки. Книжку вже прочитали Міла Іванцова, Андрій Куликов, Сергій Жадан, а Юрко Журавель, той самий, що з рок-гурту «От Вінта», навіть намалював до неї геніальну картинку — каже, що надихнувся.


— Сьогодні є доволі багато абстрактних розмов про те, як погіршився при нинішній владі стан українського книговидання. А от ви — як видавці й письменники в одній, точніше, в двох особах — можете конкретно, «на пальцях» і на фактах пояснити, як і в чому змінилася ситуація?

— На пальцях це виглядає просто: 2008 року сталася криза, люди залишилися без грошей, і це, безперечно, вдарило по книжковому ринку. В першу чергу — по книгарнях, вони припинили платити за книжки. Видавництва, які не отримали грошей за продане, не мають за що друкувати нові книжки. Але книжки продаються довго, тому інерція ринку така, що найбільше падіння видавництв припало вже на 2010 рік. Ну, а зараз ми пожинаємо плоди того, що минулого року нічого не видавали. Не видав — не маєш, що продавати, і знову не маєш грошей. У цій ситуації державна політика відіграє велику роль. Коли тоне ціла галузь, і галузь важлива, її треба рятувати. Але жоден уряд — ані попередній, ані теперішній — не зібрав видавців і не запитав: що вам потрібно, аби вижити? Йдеться навіть не про гроші. Можна було просто тимчасово прикрутити імпорт книжок з-за кордону, й тоді внутрішній ринок України не впав би, а навпаки — піднявся, бо росіяни стали б друкувати книжку тут замість везти їх вагонами через кордон. Можна було б придумати й інші безгрошові кроки. Аби мати бажання. Але, повторюємо, обидва уряди просто проігнорували книжкову галузь і навіть позбавили її традиційної подачки у вигляді програми «Українська книга». Нагадаємо, що минулого року Азаров пообіцяв збільшити фінансування, й у результаті не заплатив жодної копійки. Втім, це фірмовий стиль української влади: пообіцяти покращення життя вже сьогодні й одразу підвищити ціни на все. В бюджеті вже другий рік поспіль — нуль у графі «централізована закупівля книжок для бібліотек». Місцеві бюджети теж не тішать, тобто книжки не купують. От вам і вся ситуація: владі начхати на книжку — звісно, за винятком праці Толстоухова про найкраще місто України Харцизьк — тут обов’язково треба витратити 300 тисяч бюджетних гривень.


— Раніше видавництво «Зелений пес» займалося тільки прозою, а тепер, я знаю, у вас з’явиться й поезія. Розкажіть про це.

— Українська поезія, на нашу думку, одна з найсильніших у світі й уже точно є лідером з усіх літературних жанрів в Україні за рівнем та традицією. Адже в кожному районі в нас живе мінімум один поет національного масштабу, в кожній області — мінімум один поет європейського масштабу, ну, а те що в нашій країні зараз є кілька поетів світового масштабу, здається, ніхто не буде заперечувати. Біда лише в тому, що поезія існує окремо від читачів. Саме тому ми пробуємо проторувати дорогу для української поезії, щоб вона знову стала народним явищем — не тільки за походженням, але й за аудиторією. В Україні перервано традицію споживання поезії — книжки практично не видаються, а де немає пропозиції, немає й попиту. Поезія існує майже виключно в усній формі — на читаннях, фестивалях, творчих вечорах. Саме тому ми вирішили, що пробити стіну, яка ізолює поезію від читачів, зможуть найбільш народні жанри — по-перше, іронія, а по-друге, еротика. Не будемо довго розповідати про традицію іронічного та еротичного вірша в Україні — будь-хто з читачів одразу вам пригадає багато імен, починаючи від класиків і закінчуючи сучасниками. Одразу скажемо — наш експеримент можна вважати вдалим. Вечори Іронічної Поезії збирають повні зали, а на Ночі Еротичної Поезії у Львові люди буквально висіли в повітрі, бо на підлозі місця не було. Мало того, збірка «Ніч Еротичної Поезії», проілюстрована «українською камасутрою», продається краще за більшість прозових творів, не кажучи вже про поезію. «Вечір Іронічної Поезії» теж не пасе задніх у продажах. Отже, люди прагнуть поезії, тільки її треба добре упакувати.


— Може, вам уже допекли цим питанням, але все ж таки. Як ви пишете удвох?

— Остання версія, яку ми вигадали під час Форуму, звучить так: один пише голосні, інший — приголосні. Але насправді пишемо ми в той самий спосіб, як і всі — спочатку придумуємо, що саме написати, тобто сюжет, героїв, основні ідеї, а тоді, коли план готовий, сідаємо власне до комп’ютера. Різниця полягає лише в тому, що процес вигадування в нас — це діалог. А фрагменти після написання міняються авторами, проходять взаємну редакцію, потім іще одну, потім іще — й після цього ми вже й самі не пам’ятаємо, хто що написав.


— Як автори пригодницької прози, де ви «берете» сюжети? Просто вигадуєте? Компонуєте з реальних життєвих історій? Накладаєте стародавні й вічно молоді авантюрні матриці на сучасний контекст?

— Ну, власне, пригодницькими наші твори можна назвати тільки з великою долею перебільшення. Хіба що на тлі постмодерної прози, де сюжет відсутній як клас. А щодо ідей, то ми нічого не вигадуємо — життя настільки багате й різноманітне, що тільки встигай запам’ятовувати. Скажіть, який письменник міг вигадати, що президент відріже голову журналісту, а потім міністр застрелиться двома пострілами? Але ж це було насправді. Ні, конкурувати своєю фантазією з реальним життям — дурне діло. Наша задача — опрацювати події так, щоб вони перетворилися на сюжет, тобто так, щоб читач міг їх сприйняти зі сторінок книжки.


— Особисто для мене перше враження від вашого письма зазвичай таке: все занадто просто. І лише потім стиль починає смакувати. А ви яку роль надаєте самій «тканині» прози? Як її відчуваєте?

— Ми — люди південні. В нас зовсім інша українська мова, ніж у Києві, не кажучи вже про Галичину. Тому в своїй творчості ми намагаємося триматися нашої рідної мови — хіба що коли герої походять із Буковини чи Гуцульщини, вони можуть говорити по-своєму. Ми щиро вважаємо нашу південну мову найкращою саме через оцю свою позірну простоту — а вона і справді позірна. Адже доводиться спілкуватися з людьми, які переселилися із Західної України до нас — так вони довго не можуть засвоїти місцеву мову. Бо начебто просто — а спробуй! Нам здається, що писати складно — це не проблема. А коли намагаєшся написати просто — тут уже сім потів зійде. Ми навіть закон вивели, він називається закон збереження праці: «Кількість праці над кожним твором є сталою. Тому чим більше її зробить автор, тим менше залишається читачеві. І навпаки — чим менше працював автор, тим більше працює читач». Ми любимо своїх читачів і намагаємося їх не переобтяжувати зайвою роботою. Хай краще залишать у собі сили на те, щоб подумати над висновками.


— Де, по-вашому, «розумна межа» вишуканості, виробленості й динамізму прози?

— Усі межі існують у голові читача. Адже твір стає предметом мистецтва через осмислення його читачем. Непрочитана книжка — це просто задрукований папір. І тільки в голові людини слова стають образами, герої отримують свою неповторну індивідуальність, картина оживає. Тому все залежить від того, на якого читача ви розраховуєте. Якщо на псевдоінтелектуального — грайтеся в алюзії, дискурси, гіпертекст — ці слова йому лестять, гра в них замінює процес власне думання, й сучасні інтелектуали охоче цим користуються. Якщо ж ви розраховуєте на звичайного читача, треба пильнувати, щоб він не кинув читати. Адже більшість книжок неможливо прочитати за один раз. Рано чи пізно людина закриє книжку, й наша задача полягає в тому, щоб хотілося знову її відкрити. Це питання й диктує межу вишуканості та динамізму. Ми не знаємо, на якій сторінці читач зробить перерву, але знаємо, що він повинен повернутися до читання.


— Братів Капранових часто можна побачити на вуличних та інших громадських акціях. Чи бачите ви в цьому сенсі прогрес? Змужніння й зміцнення громадянського суспільства? Унезалежнення його від примх, тупості, злості й невігластва влади?

— Звісно, ми вже не ті, що були 2003-го, коли боялися кожного міліціонера. Сьогодні людей стримує від вил тільки традиційна українська миролюбність, але й вона не вічна. Якщо готовність взятися за вила вважати за прогрес — то він очевидний. Інше питання, що люди продовжують вірити в те, що влада буває доброю й варто лише поставити в бюлетені галочку, далі все буде автоматично. Це й є друга частина питання. Як захистити нас від примх, тупості, злості й невігластва влади, незалежно від того, якими кольорами вона прикривається? А тут потрібен постійний тиск на цю саму владу — і не тільки під час демонстрацій під Банковою. Тиснути треба на місцевого чиновника, щоб він боявся ходити на роботу, бо прийдуть скандалити. Вони повинні втратити комфорт від керування нами — тільки тоді почнуть прислухатися до нашого голосу. Ну, а поки до цього не дозріли, нам, киянам, треба бути на чолі процесу й показувати приклад, щоб люди розуміли — якщо можна Раду взяти за барки, значить, уже місцевого феодала придавити — сам Бог звелів. Але ще й ще раз — поки ми не забезпечимо постійного тиску на владу на місцях, вибір між Я і Ю буде чистою формальністю.




...