Пошук






Преса про нас
Преса про книжки
БРАТИ КАПРАНОВИ: НАШІ ОБЛИЧЧЯ ПОКАЗУЮТЬ, А ЦЕ ВЖЕ ЩОСЬ
Автор: Діана Куришко
Джерело: Обозреватель
Дата: 17-09-2012
Письменники, а тепер і кандидати в депутати брати Капранови більш ніж півроку тому вступили до націоналістичної організації Тризуб, проте до Ради йдуть від іншої партії.

Про зміну своїх поглядів, про нецензурну лайку в політиці, а також про те, чому кепкують з зірок у передвиборних списках брати Капранови розповіли в інтерв’ю Обозревателю.


В січні цього року ви вступили до організації "Тризуб" аби підтримати її у скрутну хвилину. Проте на вибори йдете від "Собору". Чому так сталося? Ваша діяльність в "Тризубі" продовжується?

Вступ до "Тризубу" був швидше символічним актом – щоб підтримати людей, який утискає влада, щоб привернути увагу і в такий спосіб допомогти відновити справедливість, бо на очах людей важче робити відверте паскудство. Власне оцим символічним актом наша співпраця й обмежилася. Коли хлопців випустили з в’язниці, кількість членів "Тризубу" відновилася. Тепер ми можемо вважати свій акт підтримки завершеним. Точно так 2004-го, коли влада взялася за "Пору", ми з покійним вже Юрком Покальчуком вступили до лав організації, щоб підтримати її.

Відносно Української Платформи "Собор" – справа інша. Партія вирішила, що на вибори повинні іти принципово нові люди – не політики, не бізнесмени, а громадські авторитети, люди, які заробили свою репутацію професійною діяльністю, а не бігбордами, телевізором чи голосуванням у Раді. Подивіться: слово "політик" сьогодні є лайкою. Слово "депутат" – нецензурною лайкою. Хіба це нормально? І хіба не треба поміняти людей, що спаскудили репутацію всієї української держави?

В Україні іде війна. Поки що інформаційна. І чи годиться письменникам ховатися за творчістю від бойових дій? Не скажемо за інші країни, але наші митці завжди мали активну громадянську позицію: Шевченко був членом таємного товариства і двічі сидів, Франко тричі балотувався у парламент, не кажучи вже про Сергія Єфремова, Володимира Винниченка, Гната Хоткевича... Саме українські митці зламали Емський указ і відновили друк українських книжок та преси. Навіть композитора Миколи Лисенка арештовували за політику.

Отже ми не вважали для себе можливим відмовитися від призову. Як каже наш соратник Василь Шкляр: "Не питайте у мене, чому я пішов у політику, спитайте краще у тих, що не пішли".


Ви вірите у те, що потрапите в Раду? А от якби таки потрапили, щоб змінили там, яким би був перший законопроект від братів Капранових?

Якби ми не вірили, що потрапимо, ми би не бралися до справи. А першою нашою дією в парламенті буде унеможливлення голосування чужими картками. Два десятки рішучих людей можуть змінити порочну практику фальшування чужих голосів – через блокування трибуни, через вплив на окремих депутатів, що сунуть чужі картки у пульт... Словом, способи знайдуться.

Чому саме це питання? А тому, що у теперішній системі, коли в парламенті замість 450 кнопок є дві – і ті на Банковій – немає жодного сенсу подавати якісь законопроекти. Все одно їх ніхто не прийме, якщо не буде команди "диригента". А 450 живих людей у залі піддаються переконанню – на відміну від 70 мавп, які спритно голосують і не хочуть нічого чути. Саме тому у нас приймаються такі погані закони. Погані не тому, що нам не подобаються, а тому, що їх одразу починають поправляти.

Податковий кодекс не встигли підписати, а вже поміняли, і тепер щотримісяці новації. Так навіщо було з таким тиском і помпою приймати цю маячню? Те саме з законом про мови – всі, навіть автори, згодні, що він поганий. То навіщо було порушувати всі закони та регламенти? Пенсійна реформа – прийняли бозна-що, а тепер голови чухають. Абсолютно впевнені – якби в залі реально сиділи навіть теперішні депутати, більшість цих законів не пройшла би. Не всі в Раді дурні – але більшість з них віддала дурням свої картки.


Включення діячів культури у передвиборчі списки викликало шквал критики. Партіям дорікають в бажанні пропіаритись на відомих обличчях, а "зіркам"в намірі збагатитися, чи прорватися до влади. З деяких таких новоспечених політиків-зірок відверто сміються. Чому так сталося? Українці не вірять у щирість намірів співаків, письменників, спортсменів і акторів змінити країну?

Звісно, коли в Раду іде Таїсія Повалій, всі одразу згадують прецеденти – Ян Табачник, Руслана, Оксана Білозір. Тому й сміються. І з футболістів сміються, бо ті не можуть два слова зв’язати. Тут головне – приклади.

Візьмемо, наприклад, Вацлава Гавела. Хто з нього кепкуватиме? Отож. До речі, згадайте, що перші скликання Верховної Ради, в які пішли люди з вулиці, тобто громадські авторитети, були зовсім не погані. І Конституцію прийняли, і гривню ввели. А потім, коли на виборах головним стали гроші, більшість з них відійшла, залишивши в політиці тільки тих, хто свої переконання поміняв на бабло. На жаль, серед них були і письменники, але по-перше не всі письменники залишилися і продалися, а по-друге, щоб отримати одного Гавела, варто пробувати і далі.


Ірену Карпу спочатку записали у партію "Собор", а пізніше вона заявила, що свою згоду не давала. Як таке могло статися?

Ірену Карпу ніхто в партію не записував. Вона погодилася підписати передвиборчий "Маніфест". А після того, як журналісти підняли хай щодо того, що вона "іде в парламент", Ірена публічно відмовилася. Її навіть до списків включити не встигли. Особисто ми з Карпою на цю тему не спілкувалися, не запрошували її і не віднаджували. Нам клопоту і без того вистачає.


Ви часто влаштовуєте акції-перфоманси під Радою. То посилаєте політиків у вирій з кондомами, то катуєте опудала депутатів. Вам за такі дії ніколи не погрожували? Як ви вважаєте за допомогою таких перфомансів зможете достукатися до людей, завоювати їх симпатії?

А чому, власне, нам мають погрожувати? Не бачимо причин. Якби ми у своїх акціях брехали, зводили наклеп – інша справа. Але всі люди знають, що депутати у нас брешуть, крадуть, займаються рейдерством – та й самі депутати це знають. Отже ми констатуємо факт у художній формі. Бо за складом розуму є творчими людьми. Образ краще доходить до людей, чим агітація.

Крім того з початком виборчої компанії ми раптово опинилися у інформаційній блокаді – ЗМІ, з якими ми вчора співпрацювали, раптом оголосили нам бойкот на підставі того, що ми кандидати. Азарова, Яценюка та інших цей бойкот не стосується. А ми – табу.

Причому якби це зробили провладні ресурси, це було би зрозумілим. А коли це робить "Українська Правда", "День", "Дзеркало Тижня", ТВі, виникає запитання – невже вони не розуміють, що таким чином ведуть до влади тих, хто завтра відріже їм голови? Буквально і фігурально. Невже у людей немає елементарного почуття самобезпеки?

Отже яскраві мистецькі акції дають нам можливість пробити інформаційну блокаду. Хай нас навіть не називають по партії, по імені, а пишуть просто "митці" – все одно морди показують, а це вже щось.


Дмитро Корчинський свого часу їздив на дільницю на броньовичку. А ви поїдете на вибори на своєму зеленому "Запорожці"?Які ще акції до виборів у вас ще заплановані?

На Форумі видавців ми, безперечно, на своєму "Жужику". Це традиція, неофіційна візитівка ярмарку, якщо хочете. Що ж до решти поїздок, то поважний вік нашого зеленого друга не дозволяє використовувати його у дальніх перегонах.

Тому ми зробили з причепа сцену зі звуком і використовуємо її там, де нам не дають виступити у приміщеннях – як, наприклад у Баранівці Житомирської області, де з Будинку культури винесли усі стільці, щоб не допустити нас. А плани прості – поїздки регіонами, інтернет-активність, флеш-моби. Творимо на ходу, тому не виключено, що здивуємо чимось зовсім новим.


На форумі видавців у Львові когось з політиків ви бачили, книжки вони купували?

До нас підходила Ольга Герасим’юк, кажуть, Кличко був, але з такою кількістю охорони, що за ними не видно самого кандидата. Якийсь дядько на "Мерседесі" з почтом був – мабуть, політик, тому що понтів не міряно. Але, на жаль, не знаємо, хто це. А взагалі минулого року політиків було більше. Мабуть, усі на округах, а тут тільки місцеві, ті, хто йде по Львову.


Щодо книжок і політиків. З якими відомими літературними героями могли б порівняти, наприклад – Литвина, Тимошенко, Азарова? Які з ним у вас виникають літературні асоціації і чому?

Найпростіше з Азаровим – це типовий Чахлик невмирущий, або ж Гобсек, Скупий лицар тощо. Персонаж відомий і "популярний". Будь-яка казка подарує вам такий образ. Про Тимошенко не будемо, бо людина не на курорті відпочиває, а в камері. А Литвин – це фарбований лис.


Як у Львові пройшло ваше частування "Приворотним Зіллям"? Як пройшла презентація вашої книги?

Субота підвела погодою – був дощ, а ми з зеленим "Запорожцем" працюємо на вулиці. Але четвер-п'ятниця пройшли цілком гідно. За два дні підписали півтисячі книжок, потисли кілька тисяч рук. Особливо приємно було спілкуватися з людьми, які казали: "О! А я вже маю "Приворотне Зілля"? А де новий роман?" Ми у відповідь казали, що Донцова вміє писати по чотири книжки на рік, а нам для того, щоб визрів задум, треба щонайменше два роки. Класно мати читачів, які читали всі твої книжки і хочуть нових. Ну і, звісно, тішать супер-позитивні відгуки на "Щоденник моєї секретарки". Нам навіть довелося викласти його на капот поруч із "Проворотним зіллям". Бо люди просто на ходу радять знайомим і навіть випадковим перехожим купити.


Ваша книжка "Щоденник моєї секретарки" була дещо політично-бандитською. Бізнесмен, який по блату пропихався у Раду тощо – скажіть ви з якихось реальних персонажів її писали, чи "всі герої вигадані і співпадіння з реальними людьми випадкові"?

Вигаданих подій у "Щоденнику" нема. Усе описане відбувалося на наших очах або за участі близьких знайомих. Звичайно, звели події у єдину композицію роману ми вже за допомогою літературних інструментів – об’єднали у одному часі, зростили сюжетом, підкріпили наскрізними героями. Працюючи над романом, ми виписали у великий список усі подібні епізоди, які згадали зі своєї біографії.

Потім ретельно викреслювали ті, які використали у тексті роману. По завершенню невикористаними лишилися дев’яносто відсотків – не хотілося, щоб роман перетворився на збірку "мисливських" історій і втратив довіру читача. Але сподіваємося, що робота не пропаде – маємо багато творчих планів, у реалізації яких життєвий досвід – наш головний козир, адже пишемо сюжетно, з живими героями, а така література потребує багато "м’яса" - характерів, подій, міркувань, пережитих особисто, а не взятих з телевізора.





...

Гіркий Майдан. Особливості революційних нотаток Капранових
Автор: Любов БАГАЦЬКА
Джерело: Україна Молода
Дата: 04-05-2012
Брати Капранови "Щоденник моєї секретарки" - К.: Зелений пес, 2011. - 400 с.


Напередодні сьомої річниці Майдану «УМ» спробувала з’ясувати, чи написано вже головну книгу про Майдан (див. №211 за 22.11.2011). Однозначної відповіді тоді отримати не вдалося, зокрема й тому, що, як показує наше життя, майданівська тема в новітній історії України не закрита: маємо свіжі майдани підприємців, учителів, афганців, шахтарів... Не дивно, що література про даний феномен досі залишається актуальною. Наприклад, у книжці братів Капранових «Щоденник моєї секретарки», дія якої відбувається у вікопомний 2004–й, усе ті самі обличчя — невдоволені життям в Україні українці.


Головний герой роману — бізнесмен, який «розрулює» негаразди між державними структурами і приватними фірмами. Відповідно до статусу, він стереотипно має: а) яскраву дружину, зірку вітчизняного телебачення, б) сина, що живе віртуальним життям в інтернеті; в) коханку, а за сумісництвом і заступницю. Події книжки розгортаються напередодні Помаранчевої революції, коли починається великий переділ влади і майна, усім стає гаряче, зокрема й головному героєві. Уже з опису сюжету впадає у вічі, що «Щоденник моєї секретарки» перегукується із «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко: той самий часовий проміжок, схожий набір героїв, аналогічна проблематика і навіть цитування преси, що дало привід критикам оцінити книжку Костенко як новий піджанр в українській романістиці. Водночас «Щоденник...» Капранових читається значно легше, хоча автори намагаються «прикрасити» роман фразами–афоризмами. Виходить суперечливо: «Заробляти гроші й одночасно отримувати задоволення від роботи не вміють навіть шльондри» або ж «Я люблю Україну. І не люблю українців... За те, що зараз вони горлають — вийдемо, переможемо, а у вирішальний момент поховаються у хатах і скажуть: «А що я? От якби усі пішли!» Питимуть горілку і тужитимуть за своїми героїчними предками... Українці сміливі, тому грізних ворогів бояться менше, ніж власних жінок».


У романі є одне відгалуження від основної лінії оповіді, яке надає усьому твору оригінальний смак і спонукає відмовитися від проведення паралелей з іншою літературною працею. Це поява бідного родича головного героя. Власне, у романі чимало «ліричних» відступів, які бувають нібито «не в тему», але їхні сюжети часом стають цікавішими за основну дію: дід, який виплекав просто–таки райський сад, а потім мав віддати половину землі. Цей другорядний герой викликає більше емоцій, ніж «донецькі», які викрали коханку головного персонажа, та пікантні епізоди з інтимного життя бізнесмена: гра в більярд на бажання, що закінчується брутальним сексом і розірваною білизною, і це після сексу в кабінеті з коханкою і перед «виконанням шлюбного обов’язку».


Читаючи роман, відчуваєш той дух — майданівський, вільний доброзичливий («десятки разів гостинні кияни пропонували мені переночувати у теплій квартирі та помитись у ванній», «ніхто не штовхався і не лаявся»), і люди ніби змінюються на краще (на Майдані головний герой зустрічає свою колишню секретарку, яка у журналі передачі змін вела такий недоречний для офіційного документа особистий щоденник — звідси й назва роману). Хоча і не без присмаку гіркоти. Головний герой бачить непримиренних опонентів на одній «помаранчевій» сцені, розуміє, що всі вони одним миром мазані, тому й не може прийняти ідеали тих «романтиків», які вийшли на Майдан. Чи ті, що стояли на Майдані й розчарувалися в лідерах, зможуть не розчаруватися в собі? Це відкрите в романі питання актуально екстраполюється на нашу сьогоднішню дійсність.



...

Брати Капранови та Юрко Журавель привезуть до Тернополя та Івано-Франківська «Троїстих мужиків»
Автор: Зелений Пес
Джерело: greenpes.com
Дата: 04-05-2012
7 травня, в понеділок у Тернополі:

– о 12:30 письменники Брати Капранови прочитають лекцію під назвою «10 заповідей віртуальної журналістики» у Тернопільському національному педагогічному університеті ім. Гнатюка (вул. Максима Кривоноса, 2);

– о 16:00 за участі Братів Капранових відбудеться прес-конференція у тернопільському Центрі комунікацій (Розважально-торговельний комплекс «Атріум», вул. Кардинала Йосипа Сліпого, 7);

– а о 20:00 на тернопільчан чекає дійство під назвою «Троїсті мужики» в арт-клубі «Коза» (Бульвар Шевченка, 23) – вибухова суміш письменників Братів Капранових та лідера гурту «Ot Vinta» Юрка Журавля. На гостей клубу чекають пісні, танці, теревені, вірші, співи, анекдоти, читання, кохання та багато іншого! Вхід – вільний. Вихід – з книжками!


8 травня, у вівторок в Івано-Франківську:

– о 14:00 в Центральній бібліотеці ЦБС пройде творча зустріч Братів Капранових з читачами за адресою вул. Пилипа Орлика, 5;

– а о 19:30 «Троїсті мужики» збиратимуть читачів та слухачів в клубі «Гармидер», що на вул. Незалежності, 31.


Цей епатажний тандем з письменників та музиканта з’явився завдяки книзі Братів Капранових «Щоденник моєї секретарки», яка надихнула Юрка Журавля на розкішні, багатообразні малюнки. У результаті ці ілюстрації доповнили друге видання книги.


«Троїсті мужики» вже відвідали Київ, Рівне, Луцьк, Дубно та Остріг


Гарний настрій та заряд позитивом – гарантовані!...

Брати Капранови: «Читачі — справжня еліта»
Автор: Наталія Пасічник
Джерело: Експедиція ХХІ
Дата: 03-05-2012
Братів Капранових читачеві представляти не потрібно. Письменники, видавці, учасники книжкових ярмарків, ініціатори багатьох літературних акцій, зокрема автопробігу та купання на Водохреща за участю відомих українських літераторів… Енергії Братам Капрановим вистачає на все і навіть більше.


Про творчі та видавничі справи, літературу в Інтернеті, відроджену поетичну серію «Зона Овідія» та багато іншого сьогодні у нашій розмові з Братами Капрановими.


— Брати Грімм, Брати Гонкур, Брати Стругацькі, Брати Капранови… Що спільного і що відмінного між цими літературними іменами?

— Як це не банально, але головне спільне — це те, що вони брати. До речі, письменники-близнюки у світі не така вже рідкість, зокрема, нам відомо, що у Німеччині вийшла навіть антологія творчості таких тандемів з різних країн, яку уклали, звісно, німецькі брати-письменники. Щоправда, про наше існування їх повідомили вже після виходу книжки, тому поки що міжнародної слави ми не зажили.

Ну а повертаючись до перелічених класиків, спробуйте згадати, які імена були у тих самих братів Грімм чи в Гонкурів? Отож. Не згадаєте, бо й ніколи не знали. Тому ми завжди пишемо з великої літери — Брати Капранови. Ім’я — Брати, прізвище — Капранови. Стругацькі, будьте певні, теж за два покоління читачів втратять імена і будуть писатися з великої літери — Брати. В молодості на якомусь із літературних заходів нам довелося почути від однієї критикені: «Є такИЙ письменнИК — Брати Стругацькі». Пані хотіла сказати щось ущепливе, а вийшла щира правда — і справді є письменнИК Брати Стругацькі. Хто не вірить — почитайте те, що пише Аркадій самостійно після смерті брата, і спробуйте знайти відмінності.

Абсолютизація індивідуальності, на яку хворіє сучасний світ, спотворює природу. Адже існує індивідуальність колективна, і у тандемі вона проявляється якнайяскравіше.

До речі, зверніть увагу, що якість тексту у співавторів — незалежно від того, чи це брати, чи сестри, чи подружжя — в середньому вища, ніж у письменників-одинаків, бо існує взаємний контроль і редакція.


— А як у вашому тандемі відбувається процес створення літературного продукту?

— Відповідь на це запитання, власне, і розкриває секрет того, чому у тандемів якісніші тексти. Бо все починається з обговорення. Будь-яка ідея, що виникла в голові у одного автора, дозріває на самоті, в той час як у тандема вона одразу потрапляє під обговорення. Вади, помилки, поправки, додача, розвиток — все це відбувається у діалозі.

Одна голова — добре, а дві — краще, це прислів’я не ми вигадали. Зверніть увагу на титри до голлівудських фільмів — ви майже ніде не побачите одного сценариста. Чому? Саме через це. Колективна творчість має багато переваг — за умови, що учасники довіряють один одному і не сприймають слова партнера як критику чи спробу самоствердитися коштом іншого. Ми не конкуруємо, ми співпрацюємо. Тому книжка народжується в діалозі. Єдина складність — діалог має бути майже цілодобовим. Тому коли перший етап, тобто формулювання основної ідеї, завершено, треба усамітнитися на тиждень-два, щоб перетравити все та скласти фабулу, сюжет, поепізодний план роману.

«Щоденник моєї секретарки» ми, наприклад, вигадували дуже далеко — на острові Балі. Ввечері сідали на терасі під хлібним деревом, пили місцеве віскі, бавилися місцевими сигарами і розмовляли-розмовляли-розмовляли. Аж поки замкнули всі сюжетні лінії, обмалювали персонажів, розв’язали загадки тощо.

Ну а коли вже настає час сідати до клавіатури, ми беремо по два-три епізоди кожен і пишемо їх, потім міняємося, редагуємо, міняємося, редагуємо, потім наступні епізоди так само. Потім редагуємо складні моменти. Потім ліпимо все докупи і знову редагуємо — кожен по черзі. Ну а потім вже редакція-шліфування, тобто боротьба з повторами, розстановка акцентів, підкреслення нюансів тощо.

Ми сформулювали закон літературного процесу: кількість роботи над книгою є величиною постійною. Тому чим більше зробив автор, тим менше залишається читачеві. І навпаки — якщо автор полінувався, читання перетворюється на справжню нелегку працю. Ми любимо своїх читачів, тому залишаємо їм найприємніше — уявляти героїв, дію, будувати здогадки про фінал, переживати. А всю чорну роботу з узгодження, розставляння пасток, шліфування тощо ми беремо на себе.


— Ваш зелений запорожець знають усі, хто хоч раз бував на Форумі видавців у Львові. На кожному «Медвіні» читачів чекають різноманітні сюрпризи, акції, розіграші від братів Капранових. Шоу сприяє популяризації книги?

— В умовах, коли на всю країну існує близько 1 000 книгарень, коли виросло ціле покоління людей, які в дитинстві не бачили гарних книжок (бо в 90-і їх не видавали), коли традиція і повага до читання знищені, доводиться вдаватися до хитрощів, аби заманити людину до книжки. Письменники-співаки, як-от Ірена Карпа, чи співаки, що пишуть книжки, як-от Фоззі, чудово це розуміють і відчувають на собі. Адже відвідуваність концертів і презентацій відрізняється у десятки разів. Тому в умовах книжкового голоду ми звернулися до досвіду предків і взяли за основу своєї діяльності принцип кобзарювання. Є театр, куди ідуть люди, а є кобзар, який сам іде до людей. Ми кобзарюємо. А що таке кобзар? Це суміш літератури і музики, віршів, прози, театру. Крім того — мінімальний бюджет. Пам’ятаєте, один час книжкові виставки, зокрема у Львові, намагалися проводити концерти зірок для залучення публіки. Врешті відмовилися, бо дорого і неефективно — адже на музику і літературу ходить різна публіка. Тому наші шоу завжди мають загострений книжковий характер — якщо кухня, то там письменники-кулінари, якщо співи, то кобзарські або письменницькі, якщо конкурс, то двійників Шевченка.

Усе це створює жваве життя саме навколо книжки і дає відчути, що література — це не запилюжені фоліанти та бібліотекарки в окулярах, а живий, веселий, цікавий процес, в якому варто брати участь сучасній людині.


— Видавництво «Зелений пес» — широкопрофільне чи має якісь обмеження? Простіше кажучи, яку книжку брати Капранови ніколи не опублікують?

— Зараз наше видавництво, на жаль, вимушено скоротило свої обсяги, і легше відповісти на запитання: «Яку книжку ви опублікуєте?» — бо це лічені назви. А винуватиця тут — криза та неплатежі від книгарень. Отже, зараз ми — сподіваємося, що тимчасово — є авторським видавництвом, яке видає те, що вважає за цікаве і корисне. А колись ми вважали себе видавцями популярної літератури українською мовою — і небезпідставно. У нас є шість дитячих серій, чотири серії дамської літератури, три детективних, три фантастичних, кілька авторських, пізнавальні, порадникові, психологічні. Шістдесят назв на рік ми видавали 2008-го, а зараз — менше десяти. От і спробуй відповісти на ваше запитання. Мабуть, ми ніколи не видаватимемо підручників, хоча гарні історичні книжки для дітей навіть зараз друкуємо. Юридична література — точно не для нас. А от від художніх альбомів не зарікаємося, бо час такий, що доводиться шукати свою нішу, а тут експериментувати не гріх. Наприклад, взялися за поезію. Звісно, є сподівання, що читачі своїм попитом дозволять нам потроху повертатися до старих кондицій, тоді з нашим досвідом, фантазією та українським літературним потенціалом можна багато зробити.


— Літературний сайт «Гоголівська академія», яким ви керуєте, став стартовим майданчиком для багатьох сучасних письменників. Література в мережі існує?

— Існує, особливо після кризи. Девізом Г@Ку є «Від рукопису до книжки», і він виправдовував себе — з «Гоголівської @кадемії» вийшли Антон Санченко, Макс Кідрук, Дара Корній, Юрій Камаєв, Олесь Бережний, Ганна Осадко, Марьяна Малина і багато інших, хто здолав шлях від сайту до паперового видання. Про Г@К можна говорити годинами — це наше улюблене дітище, якому присвячено багато місяців роботи, в тому числі і «чорної» з писання рецензій на чужі твори, суперечки у форумах тощо. Тому ми певні: література у мережі існує остільки, оскільки існують осередки із своїми правилами, законами, уподобаннями, кліматом. Бо твір, який просто лежить на сервері, — це кілобайти. Література стає літературою у голові читача, а як вона туди потрапить — оце і є головне питання до автора та організатора процесу в мережі. Саме Інтернет переконує, що література — це передусім процес, і майже виключно процес. Те, що раніше робилося за допомогою літстудій, журналів, видавництв, сьогодні переїхало в мережу, і особливим предметом для гордощів є те, що Г@К творився нами свідомо, саме з урахуванням цих реалій. Ми свідомо створювали передусім атмосферу, а не бібліотеку. І в результаті маємо не тільки письменників, а і — що, мабуть, важливіше — читачів. Отже, поки існують читачі, існує література, і не важливо, в чому вона вимірюється: в кілобайтах чи у сторінках.


— Нещодавно у вашому видавництві пережила реінкарнацію поетична серія «Зона Овідія», ініціатором та натхненником якої є поет, лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк…

— Тарас — свята людина. Без перебільшень. Як іще назвати поета, який вже багато років шукає гроші та видавців не для себе — для колег? Вийшло друком півсотні книжок «Зони Овідія» — і лише дві з них власне Федюка. Гадаємо, якби хоч один з наших товстописців-депутатів замість видавати себе державним коштом зробив хоч би половину того, що робить Тарас, наша поезія отримала б потужний поштовх. Ну а ми завдяки Федюку теж долучилися до процесу. Звісно, легше починати видання незнайомої продукції з тим, хто має досвід і з відомої торговельної марки. Одразу й результат — свіжовидана Людмила Дядченко отримала премію Гончара, а інша наша авторка Анна Малігон — премію «Благовіст».

Однак ми залишаємо царину оцінки професіоналам, адже самі не можемо кваліфіковано судити поезію. Наша справа — видати і продати. Саме так, продати, вам не почулося. Адже колись поезію купували у книгарнях і ми мріємо про повернення цієї практики. Доріжка від поета до читача лежить через касу книгарні — або ж через презентацію, на якій книжку все одно купують.

Саме торування цієї стежки поет — читач привело нас до видання збірок «Ніч Еротичної Поезії» та «Вечір Іронічної Поезії». Еротика і гумор, на нашу думку, мають великий потенціал, щоб пробити бетонну стіну, яка виросла між віршами і читачами. Віршів не беруть книгарні — а НЕП і ВІП беруть. Ви можете не повірити, але видана у вересні збірка НЕП у квітні вже продалася під нуль. Ми одразу почали готувати друге видання, для чого організували кастинг поетів у Фейсбуку, і самі здивувалися — за поетів проголосувало майже 4 000 користувачів! А потім хтось говорить, що людям не потрібна поезія.


— А на які ще книжкові новинки можна очікувати цього року?

— Ми готуємо перше видання українською мовою Віктора Суворова, того самого колишнього розвідника, що його ГРУ прирекло на смерть, автора історичних бестселерів, українця за походженням, людини, що зараз називає себе «українським істориком». Бо й справді стала ним. Книжка називається «Кузькіна мать» і присвячена Карибській кризі, 50-річчя якої ми відзначатимемо восени, Берлінській стіні та іншим знаковим подіям Хрущовської відлиги. Неймовірно цікаво і чистить мозок від вапняного нальоту комуністичних часів.

Кілька цікавих дитячих проектів зараз в роботі, але тут не хочеться зурочити — коли працюєш з художниками, мимоволі стаєш забобонним, настільки це непевна та інфернальна категорія людей.

Хочемо перевидати щось із своїх книжок, яких давно немає на ринку, наприклад «Приворотне зілля». Бо люди питають — багато хто з них тільки зі «Щоденником моєї секретарки» відкрив для себе нашу прозу.

Буде НЕП-2, буде ВІП-2, буде іще чотири новинки у «Зоні Овідія». І все це на осінь, на Львівський форум видавців, де традиційно стартує новий книжковий рік.


— І насамкінець побажання читачам від Братів Капранових.

— Шановні читачі! Пам’ятайте, що ви — еліта. Половина людей в усіх країнах не читає книжок. Адже це не кожному дано. Що робить читач? Він фактично знімає у себе в голові кіно, працює режисером, актором, художником. Він — Спілберг, а хіба кожен може бути Спілбергом? Давайте усвідомлювати, що люди, які читають книжки, є справжньою, а не вигаданою елітою. Саме вони створили всю сучасну цивілізацію, і вони роблять завтрашній день. Світ складається не тільки з грошей. Кожен з нас створює світ навколо себе з того, що він хоче бачити. А той, хто не створив свій власний світ, приречений жити у чужому. І це сумно.

Творіть світ навколо себе!

А наші книжки вам у цьому допоможуть....

Брати Капранови: «Тепер ми знаємо, звідки береться натхнення!»
Автор: Інформація та фото: «Читайка»
Джерело: Буквоїд
Дата: 26-03-2012
24 березня в книгарні «Читайка» відбулася зустріч із видавцями та письменниками - Дмитром та Віталієм Капрановими.


Практично одразу на порозі магазину «Читайка» Брати зіткнулися з 7-річним шанувальником.


Зустріч почалася з сумних нот бардівської пісні, але плавно перейшла до посмішок на обличчях присутніх читачок.


Автори ділилися секретами написання книги «Щоденник моєї секретарки», співали пісні на вірші Макса Паленка та Сергія Татчина. Слухачі вперше почули в книжковому магазині «Читайка» «автентичний дніпропетровскій реп»!< /p>

Дмитро та Віталій розповіли, що «Щоденник моєї секретарки» - це історія успішної людини, бізнесмена, бізнес якого працює на державних грошах. Раптом головний герой відчуває, що його розриває на частини: з одного боку - мораль, честь, совість, любов і правда, з іншого - гроші, благополуччя, звичка і правда напоказ.


Чарівна формула для читання від Братів Капранових звучала так: «Книга + ілюстрації + автограф автора = прекрасний вечір». А книга з автографом - удвічі цікавіше!


Книжковий магазин «Читайка» традиційно презентував Братам Капрановим іменні табуретки.





...

1
  2  3  4  5  Наступна >>