Пошук






Преса про нас
Преса про книжки
Брати Капранови: «Україна має три відродження – розстріляне, зсучене та змарноване»
Автор: Олекса Вертипорох
Джерело: Друг Читача
Дата: 23-09-2010
Де можна зустріти українського письменника? Звісно, у Львові, на Форумі видавців. Усі вони з’їздяться сюди у вересні, щоб поспілкуватися з читачами, підписати книжки, набратися позитиву. Ну а якщо ви заблукали у форумній колотнечі й не можете розібратися, що до чого, – прямуйте просто до воріт. Там, біля зеленого «Запорожця», на вас чекають брати Капранови, які залюбки дадуть відповіді на всі запитання.


- Панове-брати, настала осінь, і ми знову зустрічаємося у Львові. Чим порадуєте цього разу?

- Ну, звісно, новинкою. «Кобзар 2000» під однією обкладинкою з «Новими розділами» та ще й найновіші розділи на додачу! 870 сторінок відбірного тексту, ілюстрації чудового художника Олександра Костенка – налітай, поки дешево! 50 гривень і два автографи на додачу! (сміються)


- Гаразд. Переконали. «Кобзаря» я читав. «Нові розділи» теж. А про що найновіші?

- Про те, чого не було в попередніх. Наприклад, історія про потерча, яке захищає братика у дитбудинку, бо того хочуть продати за кордон. Чи про перелесника, який із того світу мститься коханцеві своєї дружини, а коханець – донецький бандит. А осьо розділ, який ми присвятили Юркові Покальчуку, – це про те, як віддають борги, і про попа-покутника. Все з реальності.


- А еротика є? Чи знову піддалися моралістам?

- А коли це ми піддавалися? Жіноча краса і темперамент – основа життя. Тому в нашій книжці дві дуже гарні та темпераментні спортсменки-фехтувальниці змагаються не за кубки, а за чоловіка, за кохання й успіх. Звісно, й тут не без містики, бо жінки – істоти містичні.


- І хто ж вас надихнув на такий сюжет? Чи не «золото» українських шаблісток на Олімпіаді?

- Ви вгадали. Непереможна Ольга Харлан, наша землячка з Миколаєва, стала причиною появи цього розділу. Довелося навіть розібратися у правилах фехтування, бо на правилах містики ми вже трохи розуміємося.


- Тобто ви залишаєтеся вірними своєму художньому способу – берете традиційні містичні історії та подаєте їх під сучасним соусом?

- Нічого ми не беремо. Такі історії трапляються мало не щодня у кожному селі. Оце зараз завели знайомство з попом на рідній Очаківщині, так він розповідає, що на Великдень йому щороку носять святити ножі. Щоразу серед пасок і крашанок кілька ножів. А на дворі, про всяк випадок, 2010 рік! Варто лише відкрити очі й вуха – ви такого наслухаєтеся, що й вигадувати нічого не треба. Втім, навіть композитор Глинка казав, що музику створює народ, а ми лише обробляємо. Як зараз пам’ятаємо цю цитату на стіні музичної школи.


- Гадаєте, таке зараз читатимуть?

- А чом ні? «Кобзар» з 2001-го по 2005-й перевидавався п’ять разів. 2008-го вийшли «Нові розділи», але нас і досі постійно смикають за рукави: де можна купити «Кобзар 2000»? От ми й вирішили зробити своїм прихильникам подарунок – зібрати все під однією обкладинкою і додати ще трохи. Люди мають потребу в традиційній літературі.


- Саме за це Андрій Бондар якось вас назвав останніми ренесансними особистостями?

- Дай Боже, не останніми. Українське відродження – річ перманентна. Щойно народ отримує шанс на самовизначення, митці виходять наперед. Бо така в них робота. Згадайте: революція, двадцяті роки – і ось вам відродження.


- Розстріляне.

- Точно. Розстріляне. Тому й не пройдене до кінця. Шістдесяті – знову відродження. І знову не до кінця. Але тут люди вже були навчені, тому щойно кількох із них репресували, решта розбіглися: хто сховався, так, що й не чути, а хто пішов на співпрацю з органами.


- От їх якраз і було чутно.

- Та й досі не вгамуються. Тому якщо відродження двадцятих можна назвати розстріляним, хоч розстріляли й не всіх, то відродження шістдесятих сміливо можна назвати зсученим. Ви пам’ятаєте, що суками в таборах називали тих, хто пішов на співпрацю з органами. І на кожного Стуса знайшлося п’ятеро колег, які на нього писали, які зсучилися не в таборі, а тут, на волі, у спілках і редакціях. За це вони стали товстописцями та червононосцями. Тобто відродження зсучилося, так і не відбувшись до кінця.


- Ну а дев’яності?

- Отут і починається найцікавіше. Культурне відродження незалежної України практично не торкнулося літератури. Парадокс? Чи то переляк минулих репресій засів у письменників на генетичному рівні, чи то шістдесятники так міцно обсіли командні висоти, що просто не дали проходу, – складно сказати. Тому процес відродження сьогодні реалізується в Україні через музику, через етнофестивалі, через побутове мистецтво: вишиванки, глечики, іграшки, – через кобзарство, ритуали та традиції. Але література переважно не бере в цьому участі. Хіба що епізодично десь вигулькне. Однак цікавість людей є, потенційний попит на ренесансні твори величезний – подивіться, варто лише вийти книжці, яка зачіпає серйозні історичні пласти: УПА, Холодний Яр, – і біля неї збурюється цілий вир пристрастей.


- А що, літератори не розуміють цього?

- Хтозна. Принаймні лічені люди беруться за цю непросту роботу.


- А чи не є модний нині український постмодернізм таким собі відродженням?

- Та ну! По-перше, не може існувати ніякого українського постмодернізму.


- Чому це?

- А тому, що для появи ПОСТмодернізму для початку має з’явитися власне модернізм. Ану, назвіть нам прізвища провідних українських модерністів… Отож. Тому наш постмодернізм – ніякий не український. Це звичайний радянський постмодернізм, який оперує радянськими та пострадянськими константами, текстами та образами, тільки робить це українською мовою, «по приколу». Звідси й Жадан з його серпомолотофілією. І Андрухович з його «Московіадою», але це найкращі зразки, бо переважна більшість постмодернує на фізіологічному рівні. Так воно легше, менше роботи.


- А європейський постмодерн? Врешті-решт усі ми є частинами великого спільного культурного простору. Може, звідти ноги ростуть?

- Не хочемо руйнувати міф про європейськість України, однак зауважимо, що більшість читачів не в курсі європейських культурних констант, а вже тим більше не до такого ступеню, щоб вони перетворилися на об’єкт постмодерного осмислення. Написати європейський постмодерний роман можна, але хто ж його в Україні прочитає? Складна і невдячна справа. Може, хтось із наших митців, хто частіше буває на Заході, ніж в Україні, візьметься за неї. Але знов-таки, чи воно того варте? Єдиними кандидатами на постмодерні ігри в українській культурі видаються портрети з гривневих купюр, проте цього вистачить хіба на один-два твори.


- І які з цього висновки?- Висновки такі, що третє відродження літератори проігнорували.


- Тобто його можна назвати проігнорованим?- Краще «змарноване». Так воно звучить автентичніше.


- Отже три відродження – розстріляне, зсучене і змарноване. Періодизація від братів Капранових?

- А хоч би й так. Справа в тому, що відродження відбувається не в головах письменників, а у глибинах нації. Воно дозріває всередині суспільства і формує запит, а справа митців – вчасно відчути це й запропонувати читачам, глядачам, слухачам те, чого вони потребують.


- Тоді й буде успіх?

- Буде. Не в одного, так у іншого, але тільки якщо твір відповідатиме глибинним потребам суспільства. Ці потреби можна вгадати, можна відчути, обчислити, але не можна ігнорувати. Україна сьогодні потребує відродження – культурного, економічного, морального. Ми бачимо це на «Країні мрій», на Форумі видавців – скрізь, де збираються нормальні порядні люди. А отже треба засукати рукави і працювати. Тоді й відродження можна буде перейменувати. Наприклад, на «пізнє». Не змарноване, а просто пізнє. Як схаменулися.


- Звучить оптимістично, як на теперішню політичну ситуацію. - Політика – ніщо порівняно з людьми. Головне, щоб ми це зрозуміли....

Брати Капранови: «Курков і Матіос добре працюють за прилавком»
Автор: Ольга ГНІДАН
Джерело: Молодий Буковинець
Дата: 21-09-2010
Брати Капранови – постійні учасники найбільшого книжкового ярмарку України. Віталій та Дмитро на Форумі видавців свої книжки продають із салону зеленого «Запорожця»-кабріолета. Цього року нове доповнене видання «Кобзар-2000» за спеціальною «форумною» ціною 50 гривень розходилося щодня по 1000-1200 примірників.


– Головне не лінуватися, – кажуть письменники брати КАПРАНОВИ. – «Кобзар-2000» – це наша містична проза. Ми збираємо сучасні народні перекази та обробляємо їх.


– За день розмовляємо з чотирма-п’ятьма сотнями людей. У тому числі й довідки даємо, – сміються брати. – Розповсюдження книжок власноруч – для письменників рідкісне явище. Такий спосіб продажу – для камікадзе. Ми намагалися залучати інших письменників. Коли хтось з авторів стає поруч, це викликає більшу довіру в читачів. Проводили акцію «Письменник за прилавком». Андрій Курков та Марія Матіос добре працюють за прилавком. Андрій Кокотюха – теж гарний партнер....

Брати КАПРАНОВИ: «Київ – книжкова провінція, а Львів – столиця!»
Автор: Ірина СЕМЕНІВ
Джерело: Високий Замок
Дата: 20-09-2010
“У влади треба вимагати, а не просити” – з таким переконанням письменники і видавці Віталій та Дмитро Капранови напередодні початку Форуму видавців вирушили у Львівську міську раду. Оточивши з обох боків міського голову Андрія Садового, брати вручили йому відкритого листа і закликали, щоб Львів боровся за звання книжкової столиці світу.


Йдеться про конкретну літературну ініціативу інтелектуальної громадськості, яку мають на меті очолити брати Капранови. Мета - отримання нагороди, яку щороку вручає ЮНЕСКО, визначаючи місто, що символізує центр світової книжкової культури. Письменники переконані: Львів має шанс дорости до цього звання, адже над іншими містами України його “вивищує” Форум видавців, активна літературна громада та стала читацька аудиторія. “Київ – книжкова провінція, – кажуть брати Капранови. – Не ображаємо столицю, просто хочемо, щоб в Україні зникла гіперцентралізація. Кожне місто повинно бути найкращим у чомусь. Кожен повинен жити в умовній столиці”.


Механізм привілеювання Львова такий: створення оргкомітету, залучення кваліфікованої громадськості, розпланування заходів - і подання заявки. Головним критерієм ЮНЕСКО є річна програма книжкових заходів, яка має бути оригінальною і творчою. Дати фору іншим іноземним містам письменники планують, заручившись креативною підмогою з Києва, Харкова, Одеси... “Львів де-факто є книжковою столицею України, – зазначають Віталій та Дмитро Капранови. – Проте лише чотири дні на рік. Місту бракує повсякденного життя з книжкою у руках. Треба збільшувати кількість книгарень, кав’ярень, де можна почитати, та залів, де можна послухати літературні твори. Лише так не втратимо культуру читання”.


У 2011 році книжковою столицею світу буде Любляна. Брати Капранови вважають, що зможемо зайняти її місце у 2014 чи 2015 році. “Віддихаємось від Євро-2012, – жартують письменники, – і до книжок!”.


...

Брати Капранови на Форумі видавців (відео)
Автор: 
Джерело: Телеканал Zik
Дата: 19-09-2010
Найбільше книжкове свято України розпочалось! Сімнадцятий міжнародний Форум видавців вже прийняв перших гостей. Серед них – письменники-близнюки Віталій та Дмитро Капранови. Уродженці Молдавії, живуть у Києві, до Львова приїхали, щоб допомогти містові стати світовою столицею книги.

У Львові брати Капранови до неділі. На Форумі видавців вони презентуватимуть свою нову книгу «Кобзар 2000 + Нові розділи + Найновіші Розділи»


Щоб проглянути відео натисніть "Посилання на оригінал"...

Новинки видавництва "Зелений пес" на Форумі видавців (16-19 вересня)
Автор: Галина ГУЗЬО, Оксана ЗЬОБРО
Джерело: Високий Замок
Дата: 10-09-2010
До новинок столичного видавництва “Зелений пес” увагу відвідувачів Форуму видавців традиційно привертатиме зелений “запорожець”-кабріолет – незмінний літературний транспорт видавців та письменників братів Капранових. На книжковий ярмарок-2010 вони їдуть, везучи чотири нові історії, які дописали до свого знаменитого “Кобзаря 2000”. Ця книга – «містичний зріз сучасної України, де відьми існують поряд із мобільними телефонами, вовкулаки та русалки не зважають на наявність автомобілів та бетонних парапетів, а жінки привертають коханих у ті самі способи, що й їхні прабабусі...». Нове, повне, видання «Кобзаря» Капранових має майже 900 сторінок і тверду палітурку.


Завдяки «Зеленому псу» на книжкові полиці повертається знаковий роман видатної української письменниці Ірини Вільде «Сестри Річинські». Саме за нього 1965 року авторка отримала Шевченківську премію. З кінця 1970-х твір не мав повноцінного перевидання.


Новинка від Валерія Бобровича «Щоденник сотника Устима» – це правдива розповідь людини, яка пройшла В’єтнамську та Кавказьку війну, брала участь у Придністровському конфлікті і стала одним із засновників УНА-УНСО.


Про пригоди підлітків у комп’ютерному світі написав Олександр Есаулов – у книзі Game over: Петрик та його друзі потрапили всередину гри, стали непереможними воїнами злої чарівниці Гіреї і тепер змушені битися проти своїх…


Везуть брати Капранови до Львова і книжку, якою зачитувалися наші прабабусі, – роман «Князівна Джаваха» від авторки “Нотаток маленької гімназистки” Лідії Чарської, зірки літератури початку ХХ ст....