Пошук






Преса про нас
Преса про наших авторів
Лілія Мусіхіна: «Приємним сюрпризом 2012-го стало те, що мої книги знайшли свого читача»
Автор: Тернопільська липа
Джерело: Тернопільська липа
Дата: 09-01-2013
Вже стало традицією, що під час новорічно-різдвяних свят «Тернопільська липа» підбиває підсумки року, що минає, задаючи запитання про його особливості, тенденції, поразки та перемоги відомим тернополянам. То яким він був, той 2012-тий, з точки зору письменниці та дослідниці Лілії Мусіхіної, – докладно з перших вуст.


Який настрій традиційно охоплює вас під кінець року?

Сум, що все скінчилось. Радість, що все нарешті скінчилось.


Яким був для вас 2012-тий? Які маєте досягнення в цьому році? Чим таким особливим запам’ятається цей рік для вас особисто?

Потішила дуже дочка поступленням до гімназії, чоловік нарешті отримав чорний пояс з айкідо, до чого йшов дуже багато років. Вийшли мої книги і, несподівано для мене самої, виявились потрібними людям. Були цікаві і важливі етнографічні експедиції, ми з подругами з Польщі та Німеччини зняли фільм про депортованих жінок (зараз чекаємо на ряд презентацій). Для мене цей рік був важким, іноді навіть дуже важким, але події цього року навчили мене бути сильною. Навчили стояти, не зважаючи ні на що.


Яка на вашу думку, найвизначніша подія року, що минає, для Тернополя, України в цілому?

Я люблю Тернопіль, люблю його людей. Кожна маленька радість чи втрата тернополянина – це його велика радість і його велике горе. Тому все було важливим.

Те саме можу сказати і про Україну. Я її часточка. Мені болять її труднощі і невдачі. На фізичному рівні. Без перебільшень. Може, це якесь відхилення, але хіба можна залишитися байдужим до цього всього? А найважливіша подія? Наша дівчинка – на Євробаченні, наш Пінзель – у Парижі… Але тільки не Євро-2012! Тішить також заборона куріння у громадських місцях.


Для ваших особистих оцінок – хто з творчих особистостей, політиків, спортсменів міг би претендувати на звання Людина року 2012?

Людина року… Їх так багато. Оксана Забужко, Іллєнко, який зняв «Той, що пройшов крізь вогонь», і, знаючи, що зараз відзняв Санін, як він пропрацював цей рік, – безперечно, Санін. Хоча фільм вийде на екрани в 2013 і, думаю, стане гігантською подією наступного року, але ж працювала людина у 2012-му, тому дозвольте мені і його залучити до цього переліку. А ще, невеликий секрет: у фільмі був задіяний Сергій Якутович, тож і перед ним схиляюсь. Бачила робочі фото. Це ЩОСЬ…


Яка подія, зустріч, книга тощо стали для вас відкриттям року?

Моїм особистим відкриттям року став «Стоглав» Івана Грозного, вдалося порівняти звичаєве право із Магдебурзьким і ще більше полюбити наш народ за його мудрість, доброту, кмітливість і розум. Якщо все буде добре і все-таки вийде у світ «нова партія» книг, ви зрозумієте, про що я (рівність чоловіка і жінки, певна демократія, простота у вирішенні конфліктів тощо, тоді як Магдебурзьке право цим похвалитися не може і швидше нагадує збірник законів Хамураппі).


Як традиційно відзначаєте новорічно-різдвяні свята, чи маєте особливі власні сімейні традиції? Ви даруєте близьким подарунки в ці дні?

Новорічні свята відзначаємо щороку по-різному. Єдине, що залишається незмінним – ми завжди разом із дочкою та чоловіком.

Подарунок даруємо лише дочці, але до свят наша квартира перетворюється на будиночок новорічних ельфів: гірлянди, кульки, шишки, свічки. Ялинку прибираємо в годині 10 вечора 31 грудня. Яке правило, роблять це чоловік із дочкою, а кішка тут же знімає кульки і катає по підлозі. Це теж важлива часточка нашого свята.


На що сподіваєтесь від 2013 року? Вас не страшить в нумерації року число 13?

На що сподіваюсь? Сподіваюсь дописати книгу, у січні запланована перша експедиція у році, на літо – зйомки третьої частини нашого фільму, які плануємо провести на території Німеччини. І ще дуже хочу спокійно працювати. І знайти роботу, аби мати можливість спокійно писати і їздити. Поки що це болюче питання. А дата із числом 13 не лякає. Що буде людям, те й мені. Так кажуть наші тернополяни. І, жартома: коли усім навколо погано, соромно, коли мені буде добре.




...

Хто пасе бджіл? Рецензія на книгу Наталі Пасічник
Автор: Юлія Починок
Джерело: Буквоїд
Дата: 04-01-2013
Наталія Пасічник. Пастух бджіл: збірка поезій/ Наталя Пасічник. – К.: Зелений Пес, 2012. – 116с. – (Серія «Зона Овідія»)


Книга вибраних поезій Наталії Пасічник «Пастух бджіл» зацікавлює вже самою назвою. Авторка одразу ж проектує свою творчу розмову на гру з читачем. Вдумливий реципієнт одразу ж зрозуміє, що пастухом бджіл є пасічник, тому завуальований образ автора є наскрізним для збірки.


Вибране складається із трьох розділів: віршів із другої книги «Портрети доби Ренесансу», третьої «Гра в три руки» та власне найновіших текстів «Пастух бджіл». Гадаю, що про попередні збірки вже все сказано. Тим паче, що у 2009 році я писала рецензію «Третя рука не зайва». Тому волію детальніше зосередитися на останньому розділі найновіших текстів.


Ліричний герой впевнено заявляє про безпомилковість життєвого вибору вже з перших рядків: «пораховано соти позначено ціль». Авторка вдається до метафоричного осмислення символів, трактуючи у своєрідний спосіб феномен пам?яті: «грудка попелу-пилу датована роком - / це загублена шапка її пастуха». Індивідуально-авторські неологічні метафори Наталії Пасічник виокреслюють своєрідне герменевтичне коло і лише для вдумливого читача будують певні асоціативні ряди: «кровоточить стріла», «голомозі дерева», «бурштинова сльоза», «холодне віття ран». Яскраві оксюморони живлять тексти поетки: «німіє бурхлива вода», «прийми в дарунок німотність мови/ якою сказано ці слова». Авторка застосовує в цікавий спосіб прийом парономазії: «тягнеться справа спиваю вину вино мов».


Звірі є наскрізним образом збірки: «що браму відкрито і звірі втекли», «важко стукати в серця/ до звірів що стоять на задніх лапах», «зозуля кує звірі нишкнуть під віттям». Вбачаємо алегорію під якою розуміємо людей, що в певних життєвих моментах уподібнюються до звірів.


Авторка порушує екзистенційні проблеми внутрішнього світу людини: «їх душі що врятуються опісля/ вже зараз щось карбують на корі». Нічого не кане в Лету, бо душа - вічна скарбниця таємниць: «безмежно углиб проростає дорога/ і знаки лишає на дні підошов» І тільки обрані мають право на правду, адже «кому слова кому щілини в дверях». Ліричний герой апелює до булгаковського «рукописи не горять»: «ми - те що інші знайдуть на папері/ і те що потім зникне у вогні».


Астральне зіркове склепіння порівнює із людськими душами, витворюючи оригінальний образ-метаморфозу:


тричі по три і не свічі горять а душі

чорна вода прозора а смерть - безлика

бачиш он тіні блукають по морю й суші?

то дві ведмедиці бурі - мала й велика.


Метафоричний образ зникомих шиб спровокував віднайти алюзію до роману Валерія Шевчука «Тіні зникомі»:


два оазиси світла - дві майже зник омі шиби

і дарма що минав їх - опинишся знову там

під прозорою кригою тихо куняють риби

лиш собаки не спатимуть доки ти їдеш сам


Риторичні запитання постають із тіні екзистенції як опір забуттю та небуттю: «свічка горить та чи встигнеш усіх відмолити/ зваживши лиш на сумну послідовність імен?». В цьому контексті на часі є авторське змалювання пустотливості душ: «бо всередині мушлі пісок/ а всередині тебе - провалля».


Знаходимо у збірці й тексти-присвяти, до прикладу замальовується безсмертний образ Богдана-Ігоря Антонича:


там ратуша спить і хропе монотонно

і дихає димом наче вігвам

там вкотре воскреслий письменник антонич

дорогу вночі переходить котам


Є також вірші написані за мотивами інших авторів: Тараса Федюка, Романа Скиби.


Зринає й образ мандрівного способу життя поетів: «голос чергової чи провідниці уранці/ так і заснемо - я в поїзді в номері ти». Колись у рецензії я вже говорила про Наталину «геометрію почуттів», і, мабуть, не помилилася, бо у «Пастусі бджіл» вона також присутня: «ламана поцілунку близькості коло...». Особисті переживання ліричного героя зводяться до найвищої квінтесенції Любові - наповненості у всіх її проявах: «і там де вчора була пустеля/ вже на світанку зросла трава». І нехай завершення рецензії стане невипадковим....

Книжка про сексуальність українців вийде у 2013-му
Автор: Анна БАЛАКИР
Джерело: Газета по-українськи
Дата: 02-01-2013
Наприкінці року українські письменники і видавці розказали, що з'явиться у книгарнях 2013-го.


Над книжкою про українську тілесність працює тернопільський етнограф Лілія Мусіхіна. Дослідження має з'явитися до львівського Форуму видавців у видавництві "Зелений пес", яке 2012-го вже надрукувало її книжку "Магія українців вустами очевидця". Нову роботу автор називає сміливим поглядом на тіло в українській культурі — що таке українська сексуальність, краса і огидність по-українськи, якими були статеві стосунки до весілля.


Також Лілія Мусіхіна розглядає традиційну поховальну обрядовість, ставлення до самогубства. У дослідженні використовує документальні свідчення старожилів, а також фольклор — приказки, казки, пісні.


"В одній народній пісні йдеться про шишку, яка падає на жінку, що відпочиває під деревом. В іншому варіанті цієї пісні ця шишка падає жінці в "одне місце" і проробляє те, що як правило робить чоловічий статевий орган, - розповідає Мусіхіна. - У деяких регіонах України весільний коровай прикрашають шишками. Мене завжди цікавило, що вони означають. Виявляється, шишки на короваї символізують фалос".






...

Письменники в дитинстві: новорічні історії від Братів Капранових, Антіна Мухарського та Келі Ликеренко
Автор: Анна Богородіченко
Джерело: Друг Читача
Дата: 27-12-2012
Напередодні свят особливо хочеться чогось доброго, світлого, приємного. А ще якось само собою згадується дитинство: новорічні ранки у садочку чи школі, заклопотані батьки, костюми сніжинок і зайчиків, подарунки, санчата… Ми попрохали письменників поділитись із нами своїми спогадами, пов’язаними зі святами: повчальними, кумедними, радісними і трішки сумними. А ще дитячими світлинами. Такими ви їх ще не бачили.


КЕЛЯ ЛИКЕРЕНКО:


– Виявляється, нема у Келі жодної світлини під ялинкою з Дідом Морозом. Стати однією з Сніжинок їй у дитинстві так не довелося. Спідниця з білої марлі із алюмінієвим дротом, пришитим мамою на краях, під час попереднього дефіле вдома по хаті зазнала поразки від увімкненої праски. Велика обсмажена дірка не зіпсувала новорічного настрою. І я була у своєму улюбленому, а, головне, оригінальному костюмі – Українки:) Це якщо на голову дівчинки зав’язати червону стрічку, а на плечі накинути велику бабусину квітчасту хустку з китицями. Ніхто ніколи не наполягав, щоб зі мною сфотографуватися на тлі новорічного дерева. Економно, тепло, зручно і, як на мене, дуже красиво! У цьому ж убранні я потім колядувала по хатах. Вже й виросла – а та сама хустка і стрічка – незмінний новорічний костюм Українки-Келі і нині:)


БРАТИ КАПРАНОВИ:


– У нашому ранньому дитинстві Дід Мороз мав досить дикий та страшнуватий вигляд. Водій з лікарні, в якій працювали батьки, вдягав кожуха хутром назовні, на голову – кашлату шапку, а ще прив’язував чорну бороду невідомо з чого. Від нього пахло вівцею та тютюном. Тому для нас Дід Мороз і досі має не бутафорський, а сакральний характер. А у старших класах ми використовували Новий рік із метою наживи – не матеріальної, а моральної. Справа в тому, що ми вчилися в музичній школі на фортепіано, а, крім того, грали на гітарі, отож удвох складали цілком боєздатну музичну одиницю. Пробували прилаштувати свої таланти у шкільному ансамблі, але не підійшли туди за якимись невідомими критеріями, зате на святах у молодших класах, де діти не можуть слухати модний тоді радянський рок, ми були незамінними. Отже кінець чверті, всі сидять нудяться на уроках – а ми граємо дітям «Мішка с куклой бойко топают» та інші бойовики. Так ми зрозуміли, що творча спеціальність має свої переваги і що музикант повинен вміти все – тільки тоді він не залишиться без роботи.


АНТІН МУХАРСЬКИЙ:


– Я вірив у Діда Мороза до досить таки пізнього віку, мені діти у 10-11 років розповідали, що його немає, я все одно вірив. Мої батьки робили все так, щоб я вірив; я й зараз вірю. Ця віра необхідна для правильного розвитку дітей, бо дорослий цинізм, зневіра нічого хорошого не породжують. Чим більше людина вірить в дива, тим більше шансів, що вони будуть траплятися. У сімдесят п’ятому чи якомусь іншому сімдесят-«затертому» році була така сама снігова зима, як от зараз. Дорослі хлопці (я був десь у першому класі) сказали, якщо піти у ліс напередодні Нового року, то там можна зустріти Діда Мороза. Ми тоді жили на Мінському масиві, неподалеку був ліс, мінське шосе і починалася Пуща-Водиця. Хлопці мене малого заманили в ліс із санчатами, завірюха ще тоді страшна була. Йдемо ми, йдемо… Оглядаюсь я – а нікого немає! Я так злякався! Спочатку гукав їх, потім аж закляк. Тоді зрозумів, що можна вибратись по слідах. Вгамував емоції, перестав плакати, зціпив зуби і почав по слідах рухатись назад. Потім холопці з’явились, почали з мене сміятись, що я повірив, що хотів Діда Мороза побачити. Я на них так образився і з тих пір такі от дебільні приколи, що Діда Мороза не існує, не сприймаю, коли людина таке каже, вона для мене дебіл. Я свято вірю, що дива напередодні Нового року трапляються.


Історії Оксани Забужко, Макса Кідрука, Ірен Роздобудько, Міли Іванцової та Андрія Кокотюхи читайте тут http://vsiknygy.net.ua/interview/24637/...

Невипадкові вірші та інші слова
Автор: Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ
Джерело: Укр.літ
Дата: 14-12-2012
Наталя Пасічник "Пастух бджіл" - К: зелений Пес, 2012. - 116.


Кількість рано чи пізно, а таки має властивість переходити у якість. Це стосується всіх граней життя, не виняток і літературна творчість. Бо й справді, за останні років п’ятдесят з усього написаного тернопільськими поетами заслуговують уваги хіба по кілька віршів Б. Демківа, М. Левицького, Я. Павуляка, можливо ще В. Махна чи Б. Щавурського. А можливо ще й ці, по-своєму знамениті рядки не названого тут автора: «Як свідки нової доби, ростуть в Тернополі дуби…» – також є вельми симптоматичними. Принаймні, точно передають дух того підцензурного часу… На жаль, поки що і серед молодшого покоління тернопільських поетів, окрім багатообіцяючих починань на кшталт студії «87» якогось прориву на вищий рівень не спостерігалося. А після недавньої поетичної серії у видавництві «Крок», боюся, все це може скотитися, за незначним винятком, до банального розсадника графоманії. Втім, про ці винятки якось іншим разом.


І враз раптом – Наталя Пасічник і її «Пастух бджіл»! Сказати, що ця збірка давно назріла – не сказати нічого, бо її дух впродовж кількох останніх років просто таки витав у повітрі, чи то пак – на сторінках часописів та в мережі. І ось нарешті збірка таки вийшла у відомій серії «Зона Овідія». За глибиною, стилем, легкістю, психологізмом, метафоричністю, а найголовніше – тим неповторним свіжим подихом, який неможливо означити, але без якого немає справжньої поезії, вірші Наталі Пасічник, на мій погляд, є культурним явищем, що відбулося на наших очах.


Збірку можна починати і з початку, і з середини, і з кінця – ефект той самий: годі відірватися, не дочитавши до кінця бодай один вірш. Це зупинена мить, що триває у слові й уяві, просторі й часі водночас. Це лабіринт відчуттів і тональностей. У якийсь момент здається, що це якісь наче б неймовірні, вирвані навмання випадкові рядки, до речі, у збірці навіть є такий цикл «Випадкові вірші», але наступної миті розумієш, що нічого немає настільки невипадкового, як оця сама випадковість опинитися у певний час у певному місці і взяти у руки саме цю збірку, саме цієї поетеси. Чого і всім бажаю!








...

<< Попередня  1  ...  5  6  
7
  8  9  ...  74  Наступна >>