Пошук






Преса про нас
Преса про наших авторів
Кандидат магічних наук. Рецензія на книжку Лілії Мусіхіної "Магія українців вустами очевидця"
Автор: Юлія Мендель
Джерело: Друг Читача
Дата: 24-01-2013
Лілія Мусіхіна. Магія українців устами очевидця. – К.: Зелений пес, 2012. – 400 с.


Архіви Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського містять дисертаційні дослідження з фольклористики стосовно українського відьомства, магії та національних звичаїв і традицій, що складалися впродовж століть. Усі ці роботи включають надзвичайно цікаву інформацію, що пускає коріння до таких життєво важливих категорій, як національна самоідентифікація, національне самовираження та, зрештою, національне формування. Однак, на жаль, ці роботи доступні лише певній дуже вузькій групі людей, коло яких визначене доступом до дисертаційного відділу та потребою погортати саме ці роботи, а відтак обмежується кількома (в кращому випадку десятками) людьми за рік. До того ж, часто-густо такі дисертації містять посилання одна на одну, адже далеко не всі автори ладні роз’їжджати просторами України в пошуках матеріалу.


А от Лілія Мусіхіна погодилася радше роз’їжджати, ніж віддати свою роботу в омертвілий відділ наукових праць. Магія її книжки – не лише в тексті, але й у такому вчинку, який дозволить познайомитися зі старовинним і багатим українським надбанням широкому колу читачів – видруку «Магії українців устами очевидця».


Мусіхіна понад 10 років ходила селами України, аби дізнатися народні секрети. Переважно – у Західній Україні, адже там люди відвертіші, зізнається авторка. Хоча дещо назбирала і на Донбасі.


Авторці вдалося поєднати наукову глибину і простоту викладу. Її магія – як пласт світогляду українців, справжня, щира, природна. Саме в ній ми проявляємо свій менталітет, народний характер, розуміння основних філософських категорій: добра та зла, любові та ненависті.


І ось який висновок зробила Мусіхіна, порівнявши нашу магію з магією слов’янських сусідів: якщо російські магічні звернення та заклинання спрямовані на захист від недоброго, то українські – на любов, кохання, сімейний затишок, здоров’я. І в цьому основа світогляду українців – мирного та творчого. І ось цікавий приклад, коли на Верховині жінки вірять, що спечений на гадюці хліб накличе сон, який розкаже про коханого. Для цього сучасні горянки власноруч ловлять змій, запікають їх, виготовляють хліб із рівних пропорцій води, борошна та солі. Та з’їдають на ніч, не промовляючи після цього ні слова. Така спроба у XXI столітті зберегти міфологічний світогляд українців уже завоювала успіх. І на Форумі видавців «Магію українців» одразу буквально розхапали.


В цілому книжка написана науково, але доступно для всіх. Гортаєш сторінки і ніби торкаєшся дивної магічної сили далеких загадкових місць карпатських гір, де ніколи не був, чарів природи, яку можна лише відчути, і потужної сили та енергетики незіпсутої первісності. А в них пізнаєш далекого себе, своїх пращурів, землю і себе українця.




...

У Львові авторка «Магії українців» розповіла, чому чаклуни відкривають їй свої секрети
Автор: ZIK
Джерело: ZIK
Дата: 21-01-2013
Вчора у Львові в книгарні «Є» відбулася презентація книги Лілії Мусіхіної «Магія українців вустами очевидця». Книга видавництва «Зелений пес» вперше була презентована на Форумі видавців, втім через її велику популярність вже тепер з’явилося друге видання.


«Чимало людей коли беруть книжку, перша їхня реакція – вони хочуть побачити щось на кшталт «Битви екстрасенсів». Насправді це зовсім інша річ. Справа в тому, що можна розглядати магію зовсім по-різному. Той кут, під яким я її розглядаю – більш філософський і, можливо, релігієзнавчий», – сказала про свою книгу Лілія Мусіхіна.


Тому в книзі не вдасться знайти текстів замовлянь та рецептів любовного зілля.


«Необхідно зважати, що вивчення історії та культури рідного народу не має зводитися лише до констатації воєн, смертей і геніальних убивств, про які дізнаємося зі сторінок підручників середньої школи. Історію й культуру творять щомиті звичайні люди, які сіють хліб у безкраїх степах, пасуть вівці на полонинах, виховують дітей. Біда в тому, що ці творці повсякчас відходять у кращий світ, забираючи з собою зерна народної мудрості, правічного знання», – промовляє авторка з перших сторінок своєї книги, метою якої було зберегти всі ці знання.


Потребу зберігати вірування, описи обрядів та замовляння розуміють і самі носії цих знань. За словами Лілії Мусіхіної, люди, до яких вона зверталася у своїх експедиціях, здебільшого радо і відкрито ділилися з нею своїми таємницями, а часто – навіть дозволяли знімати їх на відео та записувати на диктофон.


«У Чернівецькій області я прийшла до жіночки-травника. Вона спочатку відмовилася говорити. А пізніше, коли я її запитала: «Ви комусь передали свої знання». Вона: «Ні, не передала». «А передасте?» Вона каже: «А нікому не потрібно». Я кажу: «Ви розумієте, що ви це заберете з собою?». Жінка розплакалася і три години розповідала і просила, щоб я ще приїжджала. Люди готові ділитися, воно не може помети», – переконана дослідниця.


Авторка також додала, що теми вона не вичерпала, і вже зараз готується друга книга, присвячена темі тіла і тілесності: «Я сподіваюся, якщо все буде добре, то на Форумі видавців буде нова книга, присвячена темі тіла і тілесності в українській культурі. Бо що таке, власне, культура інтимних стосунків, що таке поховальна культура, що таке культура прийняття дитини на світ? Наша трагедія в тому, що ми не вміємо ні прийняти дитину, ні провести її на той світ».




...

Леся Мудрак: «Думаю, що нині українська література має потужну прозу, що не програє перед світовою»
Автор: Буквоїд
Джерело: Буквоїд
Дата: 18-01-2013
На питання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає поетка Олеся Мудрак-Ковалівна.


- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.


-Література – така Стихія, що випробовує читача в кількох аспектах: вербальному, естетичному, психологічному і духовному. Ніхто не може нав?язати свободу рецептивного вибору, на отримання насолоди від спілкування з художнім твором, на самоті. Книга – своєрідний інтим, що зумовлює «побачення» з автором віч- на-віч, з його героями, метафорами, енергетикою слова… Тут першорядну роль відіграє магія декодування тексту, відчування його на смак і запах.


Останнім часом читаю багато Поезії – різновекторної, різнокаліберної, з насиченими густими поворотами думки, з настроєвими і психологічними перепадами… При цьому, мене ніколи не цікавить міра розкрученості автора, його регалії, чи – популярність… Наприклад, В. Свідзінський приковує увагу витонченою культурою поетичного мовлення, натурфілософською метафорою, заглибленням у метафізичні світи, хоча він ніколи не світився на поверхні літератури. Мене захоплюють як інтровертивні, герметичні поети, на зразок «Київської школи», «срібного віку», так і екстравертивні, епатаційні, як-от футуристи. Можу читати паралельно лірику Лесі Українки й Б.-І Антонича, Л. Талалая й В. Герасим’юка… Це стосується також доробку мого покоління (хоча деякі літературознавці вважають, що література не поділяється на покоління: бо є талановитий автор, або його нема, не залежно од віку), читаю Д. Лазуткіна й О. Коцарєва і – відому тільки вузькому колу, але – талановиту Ірину Скакун…


Якщо це проза чи драматургія – вона обов’язково має бути складною з напруженими сюжетом, з фабульними інтригами, з елементами потоку свідомості, вишуканою стилістикою, з інтертекстуальними принадами, що властиві не тільки постмодерністській літературі, і т. п. Захоплююсь англомовною прозою, іспанською драматургією, російським епістолярієм…


Особливе значення для мене має експериментальна проза Ольги Кобилянської, М. Йогансена, В. Домонтовича, А. Любченка, драми Лесі Українки, М. Куліша, В. Винниченка…

Тоннами читала би твори Ю. Винничука, В. Медвідя, Є. Пашковського, Марії Матіос, Галини Тарасюк, Євгенії Кононенко, Оксани Забужко, Ю. Андруховича, В. Портяка, Братів Капранових– думаю, що нині українська література має потужну прозу, що не програє перед світовою. Очевидно, історики матимуть неабиякий клопіт, аби осмислити різножанровий сплеск, що спостерігається в сучасному письменстві.


- Як обираєте книжки для читання?

- Книжки для читання обираю за настроєвим принципом. Іноді хочеться побавити себе чимось легеньким, як повітряна кулька – тоді дістаєш книжечку для дітей, кличеш донечку – і ти – в польоті… Частіше бажається гостренького і приперченого, і тоді осягаєш твори В. Набокова, чи Маркіза де Сада, чи «Коханця леді Чартерлей», зрештою, відкриваєш сайт «Дотик словом» (любовно-еротична лірика) – і відчуваєш коливання слова, серця, чуєш зміну напівтонів, зростання і спад синтаксичних конструкцій…

А коли хочеш пізнати себе ще раз і ще раз – перечитуєш аналітичну психологію, психоаналіз або езотеричну літературу.

Найчастіше, інтригує книгою мій чоловік – і тоді вже стає цікаво її негайно схопити, прочитати, і викликати сімейну дискусію з приводу прочитаного.

Література для мене має бути якісною і енергетично місткою. Не читатиму бульварних романів, або масової літератури – на них є свій читач.


- Що можете порадити для читання іншим?

- У кожного твору є свій читач, який, відчуває його подих, який проектує свій світогляд і свій внутрішній світ на цей твір, а чи – навпаки.

Не беруся нав’язувати комусь те, що кревно моє, дивовижно-містке, що своєю образною, емоційною, інтелектуальною місткістю наповнює, пантеличить…

Тому у справі книжки і автора, так само, як в любові, - ніхто нікому – не порадник. Треба тільки, щоб чуття часу тиші і звука слова лишалося одкровенням на самоті…....

Доля наша — не випадковість… Рецензія на книгу Тетяни Ковтун "Не повертайся спиною до звіра"
Автор: Олександр Рущак
Джерело: Буквоїд
Дата: 15-01-2013
Тетяна Ковтун. Не повертайся спиною до звіра. К.: Зелений пес. 2012. - 360 с.


Нещодавно з-під пера журналістки і письменниці Тетяни Ковтун вийшла її друга книга – роман «Не повертайся спиною до звіра». Цього разу в центрі художнього дослідження – взаємини особистості і влади, міра відповідальності кожного з нас за те, якою є сьогодні і буде завтра країна, у котрій живемо. Власне, новий роман – це логічне продовження письменницьких роздумів над проблемами, що були порушені у попередній книзі «Вирій загублених душ». Там молода героїня втікає від труднощів нашої сьогоднішньої дійсності, пробує знайти своє щастя в Італії та у Франції, переживає немало різних пригод, але зрештою приходить до усвідомлення, що насправді щастя твоє примарне, якщо ти живеш перекотиполем у чужому світі, хай би навіть виглядає він значно багатшим і комфортнішим, ніж твоя бідна, необлаштована, покинута тобою рідна країна. Там, образно кажучи, «вирій», там набагато «тепліше» з точки зору облаштованості та матеріального комфорту, але для тих, хто у пошуках кращої долі подався в чужі світи, то найчастіше «вирій загублених душ».


Головний герой роману «Не повертайся спиною до звіра» Євген Чубенко – молодий журналіст, представник того нового покоління, яке вчиться міцно стояти ногами на рідній землі. Дуже промовиста картинка, з якої починається роман. Дідусь Чубенка, Микола Петрович Лось, який хоч і розміняв уже восьмий десяток, але усім своїм життям нелегким вишколений так, що ні хвилинки не може посидіти без діла, звично порається біля свого будинку: скосив траву на подвір’ї, підсапав полуниці на грядці, підв’язав виноградну гілку, підцементував бруківку навколо квітника… Будинок з усім господарством біля нього старий Лось заповів своєму онуку, та у загальному контексті роману цей будинок і все, що є навколо нього, можна розглядати як символ усієї держави нашої, котру від старших поколінь успадковує молода генерація Євгена Чубенка.


Але от попорався дідусь по господарству, повертається у дім і застає внука за телевізором, на екрані якого – відомий політик сусідньої держави, він розмірковує на свою улюблену тему «Как нам слєдуєт вєсті сєбя с Украінай». Письменниця кількома невеликими штрихами точно описує портрет, і ми упізнаємо цього поважного пана у червоному піджаку, одного з керівників Державної думи Росії, що відомий на весь світ своїми заявами про солдатів, які будуть мити чоботи в Індійському океані, а також відомий провокаційними висловлюваннями, спрямованими проти незалежності України, проти її суверенного права робити свій власний політичний вибір. Здавалося б, яка проблема у тому, що якийсь там високопоставлений пан має таку думку? Але річ у тім, що він зовсім не одинокий, той пан у червоному піджаку, у нього є дуже багато могутніх і впливових однодумців, вмонтованих у систему найвищої влади сусідньої з нами держави, і вони усі разом суттєво впливають на формування її політики. У цьому контексті ми усвідомлюємо, що нашому молодому герою випадає у житті незрівнянно вища і незрівнянно відповідальніша місія, ніж просто прийняти у спадок від дідуся заповіданий дім…


У романі згадуються деякі найважливіші події років незалежності України, у його літературних героях читач легко легко вгадує тих чи інших реальних провідних українських політиків чи найвпливовіших олігархів. Але ці події, вистроєні не лише у часовій, а й у своїй логічній послідовності, а також описана письменницею діяльність цих героїв, які мали суттєвий вплив на увесь перебіг нашої пострадянської епохи, дають читачеві багато матеріалу для роздумів про те, на яких поворотах, на яких зигзагах нашої новітньої історії ми невиправдано марнували час, розпорошували силу нашої національної пасіонарності, а в яких подіях навпаки – черпали силу для дальшого поступу.


Головний герой роману Євген Чубенко займається економічною проблематикою в одній із столичних редакцій, він крок за кроком опановує одночасно як ази журналістики, так і закономірності економічного розвитку, і швидко приходить до усвідомлення, що економічні тенденції не тільки нерозривно пов’язані з перебігом політичних подій, а й взаємно впливають одне на інше. Причому, в наших умовах великою мірою впливають у значенні негативному. Чим більше економіки виробляється у тіньовому секторі, тим більше й політики виробляється «в тіні». І навпаки. В результаті величезна частина економіки підпорядкована тим, хто перекачує українські мільярди в офшорні зони і хто утримує безконтрольну владу над ресурсами держави.


Гроші, офшори, політичні інтриги, боротьба олігархів навколо «ласих» підприємств як сутичка вовків, що гризуться між собою, рвучи на шматки свіжу здобич… Але паралельно з цим є інші сюжетні лінії – високе, світле духовне життя, що має свої могутні витоки з чистих багатовікових джерел. Саме у ньому наша духовна сила і перспектива майбутнього. Одним із тих, хто є носієм народних традицій і священних духовних постулатів, що передаються із покоління у покоління, виступає у романі бандурист Павло Бортник. Хто він, звідки, де народився, як жив і як складалася його доля? Цього ми не знаємо з роману, але хіба це так важливо? Недарма ж, описуючи його портрет, авторка зауважує: «Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати»…


І зовсім не випадково усі молоді герої роману так чи інакше перетинаються у житті з тим обдарованим кобзарем, добрим знавцем народної музики, а також і знавцем народних традицій, віковічної української історії. Ось як змальовує письменниця враження, котрі відчувала, слухаючи музику бандуриста, молода героїня роману Настя Невінчана, котра пізніше стане дружиною Євгена Чубенка: «Перед нею ніби відчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контакті з минулим». Кобзарство – це промовляння самої душі предків у стародавній музиці, зазначає письменниця устами одного із своїх молодих героїв. А щодо великого світоглядного значення, яке мало для героїв роману спілкування з бандуристом, то «Настя розуміла: це ідеологія братства, створеного ними, це той єдиний вихід, якого шукає для себе справжня українська душа, сентиментальна й романтична, котрій замало хліба буденного…».


Для молодого журналіста Євгена Чубенка нелегко було шукати і знаходити правильні орієнтири у житті. Він обрав своєю професією журналістику, бо сподівався, що вона несе правду людям і вже хоч би тому є важливим інструментом морального очищення суспільства. Але у редакції газети, у якій працював, він на власні очі бачив, як час від часу правда продається за гроші і стає неправдою. Журналісти, які не торгують правдою, також є, і їх навіть немало, але вони можуть наразитися на різні небезпеки, навіть на смертельну, як це трапилося з Георгієм Гонгадзе, якого авторка також згадує у своєму романі.


Євген зустрічається з подвійною мораллю і цинізмом не тільки в повсякденному житті, а й на дуже високих поверхах влади. От він сидить на одному пафосному зібранні, слухає тодішнього керівника держави, який заявляє: «Країна ризикує опинитися на узбіччі цивілізації, якщо не зважатиме на загрозу олігархічного впливу. Протягом минулих років у нас реалізувалась економічна модель, якою скористалися країни Латинської Америки та Африки»…. Цинізм полягає у тому, що за часів саме цього президента і саме за його безпосередньою участю в Україні формувалися олігархічні клани і вимальовувалася латиноамериканська модель економіки.


І хоч письменниця, як ми уже згадали вище, не називає реальних прізвищ, у романі легко впізнавані усі керівники держави. Окремою сюжетною лінією проходить історія політичного формування і становлення лідера, під знаменами якого наприкінці 2004 року зібрався знаменитий Майдан. І простежується прикра історія його політичного та морального падіння, коли люди, які ще зовсім недавно вважали його своїм кумиром, почали запитувати: «Скільки вам потрібно грошей, щоб ви назавжди залишили Україну?».


Величезне розчарування, що настало після того у суспільстві, письменниця передає образно і яскраво у невеличкій сцені спілкування Євгена з його другом Артемом: «Обох мучило тяжке відчуття, ніби на країну насувається недобре. То була начебто якась примара дикого поля, де скупчилися хмарою ворожі племена».


Але молоді герої роману не впадають у розпач. Кожен своїм шляхом дійшов до усвідомлення того, як потрібно протистояти тому потенційному недоброму, яке алегорично уявляється Євгену Чубенку в образі хижого звіра. Євген говорить Артему: «Може статися, коли наступний лідер прийде, щоб стати над нами. Та хто б не прийшов, я знаю правило: не повертайся до «звіра» спиною»...


Тобто, не віддавай свою долю правителям. Не будь байдужим до того, якою є у твоїй країні влада і наскільки цивілізовано ставиться вона до тебе. Умій правильно обирати і контролювати цю владу. Кожен з нас сам викарбовує масштаби своєї особистості та визначає міру відповідальності, яку готовий взяти і за самого себе, і певною мірою за усе суспільство. Доля наша – не випадковість, а предмет вибору. Але саме свобода вибору якраз і означає відповідальність, ось чому так багато людей бояться свободи вибору зокрема і свободи взагалі …


Авторка завершує свій роман, кількома точними майстерними штрихами передаючи ідею спадкоємності поколінь і даючи читачеві віру в те, що головний герой роману Євген Чубенко готовий до відповідальності як за самого себе, так і за весь свій славний рід і за його майбутнє у цій державі. У нього народився син, якого вирішив він назвати на честь свого діда Миколи Петровича Лося. Приїздить з Херсона Євгенова мати і звично висловлює радість зустрічі:


« – Мій маленький! – обійняла сина.

З цієї миті уся її кіммерійська парость була в зборі.

– Не я, а він маленький. Я тепер – тато.

Євген узяв крихітку на руки. З пелюшок на нього дивилися очі людини нового покоління.

– Будеш Миколою? – запитав новоспечений тато.

Син ворухнув брівкою і ніжкою одночасно. Це був знак згоди»…


Письменниця сама тривалий час працювала журналісткою. У долі головного героя роману я багато що впізнаю з її власного журналістського життя. Але тим цікавіший, глибший і достовірніший роман, чим більше реальних подій у ньому зображених пережито і пропущено письменницею через власне серце....

На різдвяній “Країні мрій” письменники колядували
Автор: Наталія ШЕСТОПАЛ
Джерело: Газета по-українськи
Дата: 14-01-2013
— За ту колядочку дайте горілочки бочку, — письменники брати 45-річні Віталій і Дмитро Капранови колядують зі сцени фестивалю "Країна мрій" у Києві. Жартують із політиків. Висміюють слово "кровосісі" прем'єр-міністра Миколи Азарова, коли той сказав, що в країні сформувався цілий прошарок "кровосісів" бюджетних коштів.


Дводенний фестиваль, присвячений святкуванню Різдва за давніми традиціями, завершився ввечері 8 січня. Народні гуляння відбувалися у козацькому селищі Мамаєва Слобода.


— Говорив би вже Азаров на російській. І відмовився балакати тою не зрозумілою йому мовою. Чого себе мучати? — гріється біля вогнища киянин Сергій Владика.


Біля дерев'яних столиків черги охочих скуштувати козацького кулешу та медовухи. Проїжджає підвода, діти спускаються з гірки на санчатах. На сцені у народних костюмах виступає "зірковий вертеп". Окрім Капранових, колядки виконують скрипаль Василь Попадюк, видавець Іван Малкович, казкар Сашко Лірник, співачки Марія Бурмака, Сусанна Карпенко, Антоніна Матвієнко і співак Андрій Бойко.


— Новий рік — він уже трішечки приївся, — говорить 48-річний Олег Скрипка, музикант і засновник фестивалю "Країна мрій". — Ці стандартні олів'є, шампанське "Артемівське". Різдво — то дитяче свято. Може, тому, що в країні відбувається бебі-бум. Дітей усе більше, а їм треба свята. І це прихована, але правда. Для дітей Різдво — дуже цікаво.




...

<< Попередня  1  ...  4  5  
6
  7  8  ...  74  Наступна >>