Пошук






Преса про нас
Преса про наших авторів
Виходить нова книжка Віктора Суворова - з трилогії про Хрущова
Автор: 
Джерело: Історична Правда
Дата: 01-08-2013
Українською мовою одночасно з російським виданням виходить перша книга трилогії Віктора Суворова "Хроніка "Великого десятиліття"" – "Її ім’я було Татьяна".


У трилогії ідеться про часи правління Микити Хрущова (керівник СРСР у 1954-64 рр.), повідомляє прес-служба видавництва "Зелений Пес".


Віктор Суворов (Володимир Різун) – британський історик і публіцист, українець за походженням. Закінчив Київське військове училище (1968 рік), служив у Прикарпатському військовому окрузі, брав участь у придушенні Празької весни.


Офіцер військової розвідки Головного розвідувального управління Міноборони СРСР, у 1978 році утік на Захід із Женевської резидентури. За деякими даними, заочно засуджений в СРСР до смерті.


З 1980-х років видає книги, де підважує основні положення радянської історіографії про Велику вітчизняну війну - зокрема, обґрунтовує теорію про те, що в 1941 році Сталін готувався до нападу на Європу.


Минулого року українською мовою вийшла друком книга Суворова "Кузькіна мать" – дослідження Карибської кризи, ядерного протистояння Радянського Союзу та США.


За словами письменника, у його планах "написати три книги про час правління Хрущова: "Її ім’я було Татьяна", "Облом", "Кузькіна мать"".


"Татьяна" – це ядерна бомба, яку Маршал Жуков випробував на людях. Він хотів переконати керівництво у тому, що ядерну війну можна виграти, і не зупинився ні перед чим: скинув бомбу на власну армію, потопив лінкор радянського флоту…


"Її ім’я було Татьяна" – це розповідь про те, як Хрущов прийшов до влади, як Радянський Союз збирався "підсмажити" Європу ядерними зарядами і захопити її, як випробовували ядерну зброю на радянських людях, і ще багато про те, про що не розповідають на уроках історії", - зазначають у видавництві.


Книга Суворова виходить у серії "Нетабачна історія". Відкрила цю серію книжка німкені Габі Кьопп "Навіщо я народилася дівчинкою?" – розповідь з перших вуст про зґвалтування радянськими військововлужбовцями жінок у Німеччині в 1945 році....

Брати Капранови: 1025 річниця Хрещення русі – це умовне свято
Автор: 
Джерело: УНН
Дата: 25-07-2013
Ніякого Хрещення 1025 років тому не було, воно було раніше або пізніше. Тому прийдешні святкування - це як мінімум не серйозно.


"Враховуючи, що історики твердять, що ніякого Хрещення 1025 років тому не було, а було раніше або пізніше, враховуючи, що в складі Константинопольського патріархату з четвертого по дев'яте століття була Скіфська єпархія, де скіфи жили – ми знаємо, то говорити про Хрещення Русі 1025 років тому – це як мінімум не серйозно з історичної точки зору. Взагалі, ювілеї зазвичай не мають якогось значення історичного, вони мають значення політичне. Тому, ми повинні розуміти, навіщо це потрібно. В нашому дитинстві святкували дуже дивний ювілей – 325 років так званого возєднання України з Росією. За яким літочисленням цей ювілей ми так досі і не знаємо. Але святкування були на широку ногу тому, що тоді почалися націоналістичні заворушення на заході. У Львові якісь прапори піднімали і вирішили, що терміново треба нагадати всім про Переяславську угоду. Аналогічна історія тут – це все, зрозуміло, що Хрещення тут ні до чого абсолютно. Всього-навсього політичні ігри, навколо цих мутних, "тайожних" та інших союзів, в які нас зараз тягнуть", - розказали Капранови.


На питання про те, чи не є дивним те, що українська церква є не визнаною, зате патріархи інших конфесій їдуть саме в Україну для святкування річниці, письменники відповіли: "Парадокс полягає в тому, що коли було Хрещення Русі, то Москви взагалі не було, не існувало на той момент. І Мінська також не існувало. Отже святкувати Хрещення Русі в Москві – анахронізм. І в Мінську теж анахронізм. Взагалі анахронізм. Якщо вже дійсно щось святкувати, то звісно святкувати в Києві. Тут питань нема. Те, що церква наша не визнана – це проблема ще часів тих, коли патріархат перенесли в Росію і з того часу постійні на цю тему конфлікти. Я думаю, нічого поганого в тому, що церква не визнана нема, адже Господь Бог же нікому не дарував ніяких особливих повноважень. Ніхто не може сказати, що от я волею Господа пророкую, принаймні з тепер живущих. Визнана-невизнана – це не в Москві вирішується. Навіть не в Стамбулі чи Константинополі як його варто називати з точки зору православної. Це не патріарх вирішує. Це вирішується значно вище. Я думаю, що там значно вище українська церква визнана", - сказали Капранови.


Письменники також відповіли на питання про те, чому політики останнім часом все більше спрямовуються у бік релігії. "В нас просто нема державних мужів. От в чому проблема. Жоден наш можновладець не відчуває себе державним мужем. Він швидше відчуває державу своєю власністю, але він не є державним мужем. Звідси і ставлення, адже, коли б у нас були дійсно державні мужі, то вони би згадали, що в Україні як мінімум є ще мусульмани і іудеї. Це релігії теж достатньо в світі авторитетні і досить велика частина українських громадян дотримується саме цих релігій. Тому, для державного, саме державного мужа не пристойно витечувать свою приналежність до якоїсь із церков. Я вже не кажу, про якусь із конфесій. Ти молись дома кому хочеш і ходи в церкву, там хрестись як хочеш, але робити це своєю публічною політикою – це негідно державного мужа, якщо він державний муж", - вважають Капранови.


На думку письменників, прийдешні урочистості – лише умовність. "Звісно – це свято умовне як і будь-яка дата, тим більше дата кругла. Церковних свят взагалі багато. Навіть великих багато і всі вони відзначаються в церквах відповідним чином. Для кожного храму своє свято, для когось – іменини, день янгола окреме свято. Це із розряду звичайних церковних свят і робити із цього державну політику просто як мінімум не далекоглядно", - заявили Капранови.





...

Стартує тиждень читань на честь Братів Капранових
Автор: Зелений Пес
Джерело: 
Дата: 23-07-2013
До Дня народження Братів Капранових літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини оголошує тиждень читань, присвячений письменникам.


24 липня Брати Капранови святкують на двох 92 роки. Але не лише тому вони відкривають проект «Музей-читальня» у Тичини, а й тому, що літератори сповідують кредо: «Ми любимо наших читачів з трьох причин: По-перше, без вас не існує нас. Письменник без читача – все одно що детонатор без гранати – клацає, але не вибухає. По-друге, без читача не існує книжки. Непрочитана книжка – це просто стосик задрукованого паперу. І тільки в голові читача вона перетворюється на твір мистецтва. По-третє, український читач – найкращий у світі. У цьому ми переконуємося щоразу, коли випадає поспілкуватися».


У музеї-квартирі Павла Тичини з 22 по 28 липня представлені книги Братів Капранових та видавництва «Зелений Пес», яке вони очолюють з 2000 року, для спілкування-читання всім охочим. Час читання (тобто, перебування у музеї) не обмежується. Для цього у музеї-квартирі відведено велику залу. Серед книг — новинки та раритети видавництва, ті, що вже давно зникли з полиць книжкових крамниць; книги для дорослих та дітлахів.


Проект «Музей-читальня» у Тичини працюватиме кожний четвертий тиждень місяця. Адже літературні музеї у світі й існують задля того, щоб серед іншого спонукати й цікавість громади до читання.







...

"В Україні рівень дебілізації високий. Стільки бидла ніколи не бачив" - Капранов
Автор: Ольга БОГАЧЕВСЬКА
Джерело: Газета по-українськи
Дата: 18-07-2013
Книговидавництво в Україні в трагічному стані. Про це Gazeta.ua розповів письменник і видавець Дмитро Капранов. На його думку, українці майже не читають книжок. Про це повинна дбати держава або люди, які читають, мають стати взірцем для наслідування.


- В якому стані книговиробництво в Україні?

- Падає книжкова торгівля, розорюються мережі, закриваються книгарні. У людей нема грошей. І в них зникла звичка побутового читання, - каже 46-річний письменник і видавець Дмитро Капранов. - У 1990-ті книжки в Україні не видавалися і майже не продавалися. Була криза і страшна інфляція. Видавали дуже мало книжок. Книговидання відновилося лише у 2000-х. Діти, які виросли за ці 10 років росли без книжок. Це ціле покоління. Сьогодні їм по 30 років. Саме вони диктують попит на будь-якому ринку. Рекламщик полює на 30-річну жінку з двома дітьми. Такий портрет цільової аудиторії. Ця жінка сьогодні не читає. Крамниця не може себе прогодувати. Не йдеться про розвиток електронних книжок. Нічого не читають: ні з екрану, ні з паперу. Книжка — умовна потреба. Як церква, яку не побачиш - лоба не перехрестиш. Якщо не бачиш вітрини з книжками — не виникає потреба читати. Тільки бібліофіли шукають книжки. А нормальна людина купує, коли помітить гарну книжку.


Хто сьогодні читає?

- За статистикою 50 відсотків українців взагалі не читають, а інша половина говорить, що читає. Реально - не більше 10 відсотків. Це еліта. Але не та, що філософів читає, а хоч щось читає. За 10 років елітою будуть ті, хто взагалі вміє читати. Політики, зірки і телепузики ходять без книжки. Вони зразок для населення. Молодші, 20-річні, вже читають. Нинішні студенти більш "вміняємі"


Чому вони?

- Вони росли у 2000-х, коли відновилося книговидання. Після 2008 року знову пішов спад, масово розорювалися видавництва. Майже нічого нового не видавали, нових імен не відкрили. Літературна "Країна мрій", Форум видавців у Львові, виставки, Книжковий арсенал — це залишки книжкової культури. Ті, хто приходить через них, ще читають. Загалом в Україні рівень дибілізації дуже високий. Стільки бидла, як зараз ходить по вулиці, не бачив ніколи. Люди неактивно проводять свій час. Спить на дивані після робочого дня, а навпроти телевізор мигає. Це вбиває творчу енергію. Є анекдот: на Троєщині знайшли хлопчика, якого виховали собаки. Тепер це єдиний вихований хлопчик на Троєщині.


Що треба зробити, щоб українці читали?

- Художнє читання — це велика робота. Бо треба у голові зняти цілий фільм. Для цього має бути уява, талант, робота з асоціаціями. Читач - це кваліфікація. Її можна набути, в половини людей — це вроджений талант. Інша - народжується без цих талантів. Такі не здатні екранізувати у своїй голові дамський роман. Гопота на гопоті.


Як це виправити?

- Держава мусить створювати хороші умови для книговидавничої галузі. Проте вона може тільки зіпсувати або заборонити. Тому заохотити до читання можна лише власним прикладом. Ми організовуємо поетичні бої, ночі поезій, літературні сцени на фестивалях. Видаємо і продаємо книжки. Їздимо з лекціями для студентів, вчимо видавати книжки.


Як заохотити тих, хто не в літературній тусовці?

- Є пропащі душі, в яких не можливо виграти. Тому ті 10 відсотків повинні бути утричі активніші. Морочити людям голову: читайте. Інфекція передається безпосереднім контактом. Свого часу Григорій Сковорода їздив Україною і читав у кожному селі лекції. Кобзарі, які через пісні передавали українські цінностей. Результат — незалежність 1991 року. Українська ідея вижила завдяки таким людям.


Сьогодні книжці доводиться конкурувати з телевізором й інтернетом.

- Треба діяти не як нормальні люди і лікувати хворе суспільство. Нашим дітям серед них тут жити. Ми переконуємо читанням уголос. Найкрутіший випадок стався під час лекції в кооперативному інституті у Полтаві. Там вчать бухгалтерів. Заходимо — мертві бджоли. Сидять "мальчікі у спартівних кастюмах", "дівулі в красно-сінєм адідасє". Викладачі такого самого рівня. Представили нас так: "Не знаю, хто ці люди, але наш випускник їх запросив — послухайте, щось цікаве розкажуть". І пішли. В аудиторії 40 людей. Дівчата пиляють нігті, хлопці у телефоні граються. Ми їм розповідали, читали, співали. За 1,5 години — вони всі були наші, уважно нас слухали. Може, хтось із них колись прочитає книжку.


Що "Зелений пес" готує до друку?

- Готуємо до Форуму видавців у Львові комікс "Історії України". На 40 сторінках розповідь від раннього неоліту - до незалежності. Українська історія - це набір князів, гетьманів і культурних діячів. Вона вся на гривневих купюрах. Але це ж не тільки особистості, а й процес. У 1938-ому Закарпатська область проголосила себе Карпатською Україною. Вона відійшла від України ще за Ярослава Мудрого. А через тисячу років вирішили, що вони - Україна. Щоб таке зрозуміти потрібно викладати історію як сюжет. Комікс готували 6 художників, науковці. Проект розрахований на дітей, але для дорослих теж корисний. Коштуватиме близько 50 гривень. Історія не дорога. Гроші на комікс дав меценат Ігор Дідковський. Хоче, щоб книжка була в кожній родині. Для початку видамо 5 тисяч екземплярів. Також готуємо до друку книжку Віктора Суворова "Її ім'я була Татьяна". Намагаємося видати раніше, ніж москалі....

Пригоди екзорциста в добу посткомунізму. Рецензія на книгу Анджея Піліп’юка
Автор: Дмитро Дроздовський
Джерело: Друг Читача
Дата: 04-07-2013
Анджей Піліп’юк. Хроніки Якуба Вендровича / пер. з пол. Анна Окіс та Максим Бондаренко. – К. : Зелений пес, 2013. – 272 с.


«Хроніки Якуба Вендровича» Анджея Піліп’юка – твір не лише іронічний і пародійний, але й антикультурний. Це відповідь на сформовані в медіа різні культурні та соціальні стереотипи. Найперше маємо іронічну деконструкцію стереотипів, пов’язаних із фільмами у жанрі «horror» (про відьом, вампірів, вурдалаків), а також космічних прибульців і Х-файлів. «Хроніки Якуба Вендровича» – польська відповідь Голлівуду. Проте не менш цікавими є й сконструйовані етнічні стереотипні образи – автостереотипи та гетеростереотипи. Перші стосуються самосприйняття, другі – сприйняття інших націй, зокрема й українців, росіян, американців, німців. Також дотепними видаються пародії на соціальні (й антисоціальні) стереотипи (поліцейських, податківців, підприємців, мафіозі). «Хроніки…» наповнені життєствердним сміхом над собою, над власною недолугістю й одночасним бажанням бути «більшим за себе».


Екзорцист Якуб Вендрович із Войславіце – антигерой і водночас персонаж, подібний до героїв міського фольклору. Він – пародія на супергероїв, які звільняють планету від прибульців, котрі вставляють людям у мізки різне залізяччя. В перекладі прізвище персонажа – мандрівник-волоцюга. Обидва значення дуже точні: Вендрович мандрує різними куточками Польщі. Він – антисоціальний екзорцист-професіонал, наділений надлюдськими здібностями відчувати привидів і перемагати їх. Літри самогону тільки підсилюють psy-здібності. Здається, що Вендрович – непереможний і безсмертний, у свої вісімдесят він – справжній супермен. Світ «Хронік…» – це пародія на світ сучасної культури й медіа, в яких тиражуються образи суперменів-рятівників планети. Вендрович – антиґламурний психопат-соціопат, який, крім усього, ще й гедоніст.


Водночас, образ Якуба Вендровича має специфічні історичні джерела. Доволі часто у книжці згадуються комуністичні часи. Так-от, щоб ви знали, всі комуністи перетворюються на зомбі. Комуністичний режим пародійовано й перетворено на секту, подібну до сатанистів. Не випадково, коли в готель приїздить група сатанистів, то герой порівнює їх із комуністами, які так само переконували, що Бога немає. Світ привидів, вурдалаків і відьом – це світ посткомуністичний, це вселенське зло породила попередня система, якою керували зомбі й прислужники диявола. Тому, каже Вендрович, і не можна ховати комуністів разом із усіма на цвинтарі… Цей чудовий хід у своїй суті має логіку. Не випадково після падіння СРСР з’явилися масові «захоплення» паранормальщиною, почали виникати як гриби після дощу різноманітні секти. Бо Комуністична партія, заперечуючи Бога, сама прагнула створити із себе сакральний об’єкт культу. А з її падінням людина втратила «релігійну основу». Світ хронік – це світ посткомуністичної Польщі, яка мусить боротися з перевертнями й зомбі свого минулого.


Польща Вендровича – це простір на межі; світ, забутий Богом, якась первісна хтонічна реальність. Тут живуть схиблені люди, які, проте, мають надзвичайні здібності. Ці химерні мешканці польської глибинки в душі своїй щирі й наївні. Вони саджають до шинквасу голлівудського актора й накачують горілкою на знак дружби, вірячи, що в такий спосіб після котроїсь чарки американець почне розмовляти польською. І, отже, два світи порозуміються. Ці наївні сільські мешканці не можуть відрізнити медіареальності від справжньої реальності. Вони починають бомбити тарілки космічних прибульців і встромляти пійманим карликам підкову в череп, не розуміючи, що вцілили вони насправді в муляж, зроблений спеціально для зйомок улюбленого серіалу, і що вони не карають прибульця, а роблять трепанацію черепа актору-ліліпуту. Світ «Хронік…» – це простір тотальної іронії, пародії, деконструкції.


Поряд із цим пришелепуватим світом мешканців Войславіце (переважно літніх і дуже літніх) є й українська реальність, представлена у книжці А. Піліп’юка образом мафії. Українська мафія значно крутіша за польську, і поляки звертаються по допомогу до українців у скрутну хвилину. Проте у хроніках згадується ще й російська мафія. І, що вельми приємно, як принципово відмінна від української. В чому ця відмінність? А в тому, що українські розбишаки-головорізи розуміють, що вони – європейці, а не просто зарізяки-«бєспрєдельщіки», як росіяни. Вони краще забетонують жертві ноги і скинуть у річку, а не будуть удаватися до ножа. Бо ж так «по-європейськи». Українці водночас постають мрійливими та не менш пришелепуватими, ніж поляки.


А. Піліп’юк створив дотепний «світ навпаки», в якому, проте, вбачаєш якісь паралелі зі справжньою реальністю. Можливо, образ Якуба Вендровича близький і українському читачеві. Бо і в нас розвелося чимало привидів, зомбі та іншої зухвалої нечисті, якій може дати раду тільки ось такий безсмертний оптиміст-волоцюга Якуб Вендрович.




...

<< Попередня  1  2  
3
  4  5  6  7  ...  73  Наступна >>