Пошук






Преса про нас

Вантажте помаранчі бочками
Автор: Яна Дубинянська
Джерело: ЛітАкцент
Дата: 03-11-2011
Реквізити: Рецензія
Брати Капранови. Щоденник моєї секретарки. – Київ: Зелений пес. – 2011Брати Капранови. Щоденник моєї секретарки. – Київ: Зелений пес. – 2011


Цю книжку брати Капранови продавали на Форумі з зеленого «запорожця» – і автограф безкоштовно, і фото на пам’ять із гарними дівчатами, і продано рекордну кількість примірників.


«Щоденник моєї секретарки» автори анонсували як ненав’язливе жовтувате чтиво, офісний роман, твір про потаємне життя українського бомонду, згадуючи на обкладинці Лорейн Вайсбергер з її «Дияволом…», а назвою недвозначно відсилаючи до Бріджіт Джонс. Натякнули, що свого часу багато оберталися «у сферах» (всі ж у курсі, що видавництво «Зелений пес» для Братів – аж ніяк не основний бізнес?), а тому багато цікавого можуть переповісти з перших вуст. І найзвабливіше: «Усі факти, що їх описано в романі, є справжніми. Але всі герої є вигаданими. Збіги, здогадки, в тому числі й правдиві, ми залишаємо цілком на сумлінні читача».


Офісний романчик про бомонд із «випадковими збігами». Ну-ну.


Шановний читачу, нас підманули. Під виглядом легкого чтива нам підсунули те, в пошуках чого я це легке чтиво давно вже сумлінно моніторю – сюжетний і читабельний, але при цьому глибокий, багатоплановий, змістовний і просто хороший соціальний роман. До речі, саме так: про помаранчеву революцію. І розбите яйце на обкладинці – те саме яйце.


Підступно винесений у заголовок щоденник секретарки у чотиристасторінковому романі займає сукупно, може, півтори-дві сторінки. Натомість наприкінці кожного розділу маємо набагато помітніший «щоденниковий» матерал: цитати з «Української правди», радіо «Свободи», «Інтерфаксу» тощо, які ілюструють інформаційне тло передвиборчої України кінця 2004-го, коли відбувається дія роману. До речі, нічого не нагадує? Правильно, неприхований привіт Ліні Василівні.


Щоправда, на відміну від лузера-програміста, якому тільки ледачий критик не перемивав кісток, герой Капранових – таки справді герой свого часу. Родом з українського Півдня, він має у столиці серйозний бізнес, справи з політиками найвищого ешелону, дружину-телезірку та коханку — бойову офісну подругу, і то не рахуючи випадкових сексуальних звитяг (ця книжка взагалі підкреслено чоловічо-брутальна: пасаж «мій знайомець часів бурхливої молодості, як і всі чоловіки, мав двох жінок – одну офіційну, другу для душі» слід обов’язково донести до відому «Фемен», і хай тоді Капранови рятуються, як знають). І щоб уже закінчити з найцікавішою темою, він, цей герой, може щонайменше тричі поспіль, в чому особисто я вбачаю привіт авторці ще одного резонансного роману. Але у Капранових, що не кажи, воно якось реалістичніше: все-таки протягом доби, а не години.


Еротичні сцени Братам вдаються непогано, але це не головне. Як і докладні, теж зі знанням справи, описи тіньових банківських схем чи махінацій політтехнологів. До речі, нас не зовсім підманули: є в цьому романі і картини широких святкувань українського бомонду, і ризикованих розваг окремих його представників, і розкішного морського відпочинку (до речі, раджу турфірмам замовляти Капрановим продакт-плейсмент: після цієї книжки я вперше в житті реально поцікавилася ціною турів на Мальдіви), і бійки телеведучої з дружиною власника каналу – в переказі водія. А водночас присутні й елементи родинної саги: направду щемка історія діда, котрий пройшов табори, чи трагікомічний епізод зі спогадами дядька-сексота, що їх він прагне видати книжкою…


До речі, про персонажів, стосовно яких Капранови відверто пропонують пограти в «угадайку»: ні, не стала б я підшукувати їм прототипів, хизуючись обізнаністю. Всі діючі особи роману, абсолютно живі та наділені яскравою індивідуальностю, являють собою певні архетипи – власне, тим і цікаві. Від винесеної у заголовок (і як виявляється на останніх сторінках, усе-таки не даремно) наївної й тендітної секретарки Хмаринки – і до богемного режисера Мирослава, галичанина з дідом-упівцем та справжнього професіонала, який виконує замовлення і на святкування дня народження банкіра, і на сині вишиванки для інавгурації Януковича, і на помаранчеву майданну виставу.


Усі герої роману Капранових марковані мовно (ще один привіт Оксані Стефанівні): від брутальної «російської» донецьких бандитів – і до чарівної галицької говірки цинічного режисера; всі мовні варіанти та нюанси письменники передають дуже переконливо, респект. Сам герой, природно, розмовляє українською: «І навіть ті, що у відповідь переходять на державну мову, дивляться на мене, як на людину, яка вилізла зі схрону УПА».


Може, завдяки гумору, який не полишає авторів навіть у найліричніших чи найдраматичніших епізодах роману, братам Капрановим вдалося те, чого не уникли ані Костенко, ані Забужко: провести оповідь повз ідеологічні лещата й спокуси. Головне інше. «Так буває, що живе собі людина, як людина, – згадує герой слова свого мудрого діда. – А потім у складній ситуації з’ясовується, що воно – мавпа».


Атмосфера очікування, напруження соціальних сподівань становить основну інтригу «Щоденника…». Наближаються вибори, міцнішає абсурд і «безприділ» – то чи здатні люди не змиритися з тим, протестувати, вийти на вулиці? І нібито ми вже знаємо відповідь – а напруга не відпускає. Бо насправді найголовніше запитання формулюється інакше. Чи здатні люди залишитися людьми?


І відповідь досі невідома.

Посилання на оригінал
Схожі повідомлення
Схожих повідомлень немає!