Пошук






Преса про нас

Брати КАПРАНОВИ: Коли намагаєшся написати просто — сім потів зійде
Автор: Олег КОЦАРЕВ
Джерело: Гезета "День"
Дата: 31-10-2011
Реквізити: Інтерв'ю
Віталій та Дмитро Капранови належать до найбільш активних персонажів сучасної української літератури. Вони — і прозаїки, й іронічні поети, й гострі та ефектні публіцисти (чого вартий лише винайдений ними «закон братів Капранових» про взаємозалежність у кожному окремому регіоні кількості бібліотек на душу населення й відсотку голосів за Януковича), й видавці, й книготорговці, й організатори літературних імпрез, премій та антипремій, постійні учасники громадських акцій. Якби свого часу двоє уродженців Південної України не переїхали до Росії, а потім не повернулися на Батьківщину, вже в Київ, наш літературний простір виглядав би зараз інакше. І, наприклад, на Львівському форумі кожного року ми не бачили б на вулиці Коперника дивакуватий і симпатичний зелений Запорожець-кабріолет, що з нього Брати продають свої книжки...


— Кажуть, ви продали на Львівському форумі понад 1600 примірників своєї нової книжки «Щоденник моєї секретарки»? Як вам таке вдалося? Напевно, ви знаєте секрет, як зробити українську літературу популярною й затребуваною...

— Особливо забавно звучить згадана цифра, якщо врахувати, що автобіографія Ассанжа, засновника скандальної Вікілікс, за перші три дні продалася в кількості 644 штук. Якби мали комплекси, тішилися б. Але, звісно, це ні про що не говорить, окрім того, що публіку, в тому числі й львівську, треба поступово привчати до себе. Українці значно менш рекламно залежні, ніж, наприклад, росіяни. Тому, між іншим, скандал у нас не є універсальним способом продати книжку. Не виникає ажіотажу й біля книжок телезірок та політиків — хіба що вони вкрадуть звідкись текст. Українська література тут більше подібна до сільського господарства — треба поливати, угноювати, дбати, й тоді буде врожай. Тоді література стане затребуваною. Але на Форумі доводиться багато працювати — чотири дні з ранку до вечора, без перерви на обід, без образ на некоректні висловлювання, без комплексів щодо своєї популярності. Ми вже котрий рік продаємо свою книжку на Форумі з зеленого Запорожця, і продажі щороку більші. Значить, усе правильно.


— Задля короткої реклами — про що цей «Щоденник моєї секретарки»?

— Останнім часом ми зрозуміли, що маємо велику групу постійних читачів — але не художньої прози, а публіцистики. Люди підходять, дякують, але на запитання, що читали з прози, відповідають: «Художньої літератури не читаємо». От ми й вирішили написати таку книжку, як була б цікава одночасно й тим, хто любить нашу прозу, й тим, хто любить публіцистику. Саме тому тлом для подій ми обрали найбільш кризовий час у сучасній історії — весну — літо 2004 року, останні півроку перед помаранчевою революцією. Й супроводжуємо текст справжніми інформаційними повідомленнями того часу, від яких, щиро кажучи, волосся стає дибки. Але наша книжка — не міркування на політичні теми. Це історія успішної людини, бізнесмена, який працює з державними грошима й раптом відчуває, що його розриває на частини — з одного боку, мораль, честь, совість, з іншого — гроші, добробут; з одного боку — кохання, з іншого — звичка; з одного боку — правда, з іншого — її парадна версія. А приводом, пусковим механізмом для цієї кризи стає щоденник, що його веде в журналі передачі справ секретарка, проста дівчина з простим і щирим поглядом на світ. Це психологічний роман й одночасно художня хроніка сучасності. Зараз збираємо перші відгуки. Книжку вже прочитали Міла Іванцова, Андрій Куликов, Сергій Жадан, а Юрко Журавель, той самий, що з рок-гурту «От Вінта», навіть намалював до неї геніальну картинку — каже, що надихнувся.


— Сьогодні є доволі багато абстрактних розмов про те, як погіршився при нинішній владі стан українського книговидання. А от ви — як видавці й письменники в одній, точніше, в двох особах — можете конкретно, «на пальцях» і на фактах пояснити, як і в чому змінилася ситуація?

— На пальцях це виглядає просто: 2008 року сталася криза, люди залишилися без грошей, і це, безперечно, вдарило по книжковому ринку. В першу чергу — по книгарнях, вони припинили платити за книжки. Видавництва, які не отримали грошей за продане, не мають за що друкувати нові книжки. Але книжки продаються довго, тому інерція ринку така, що найбільше падіння видавництв припало вже на 2010 рік. Ну, а зараз ми пожинаємо плоди того, що минулого року нічого не видавали. Не видав — не маєш, що продавати, і знову не маєш грошей. У цій ситуації державна політика відіграє велику роль. Коли тоне ціла галузь, і галузь важлива, її треба рятувати. Але жоден уряд — ані попередній, ані теперішній — не зібрав видавців і не запитав: що вам потрібно, аби вижити? Йдеться навіть не про гроші. Можна було просто тимчасово прикрутити імпорт книжок з-за кордону, й тоді внутрішній ринок України не впав би, а навпаки — піднявся, бо росіяни стали б друкувати книжку тут замість везти їх вагонами через кордон. Можна було б придумати й інші безгрошові кроки. Аби мати бажання. Але, повторюємо, обидва уряди просто проігнорували книжкову галузь і навіть позбавили її традиційної подачки у вигляді програми «Українська книга». Нагадаємо, що минулого року Азаров пообіцяв збільшити фінансування, й у результаті не заплатив жодної копійки. Втім, це фірмовий стиль української влади: пообіцяти покращення життя вже сьогодні й одразу підвищити ціни на все. В бюджеті вже другий рік поспіль — нуль у графі «централізована закупівля книжок для бібліотек». Місцеві бюджети теж не тішать, тобто книжки не купують. От вам і вся ситуація: владі начхати на книжку — звісно, за винятком праці Толстоухова про найкраще місто України Харцизьк — тут обов’язково треба витратити 300 тисяч бюджетних гривень.


— Раніше видавництво «Зелений пес» займалося тільки прозою, а тепер, я знаю, у вас з’явиться й поезія. Розкажіть про це.

— Українська поезія, на нашу думку, одна з найсильніших у світі й уже точно є лідером з усіх літературних жанрів в Україні за рівнем та традицією. Адже в кожному районі в нас живе мінімум один поет національного масштабу, в кожній області — мінімум один поет європейського масштабу, ну, а те що в нашій країні зараз є кілька поетів світового масштабу, здається, ніхто не буде заперечувати. Біда лише в тому, що поезія існує окремо від читачів. Саме тому ми пробуємо проторувати дорогу для української поезії, щоб вона знову стала народним явищем — не тільки за походженням, але й за аудиторією. В Україні перервано традицію споживання поезії — книжки практично не видаються, а де немає пропозиції, немає й попиту. Поезія існує майже виключно в усній формі — на читаннях, фестивалях, творчих вечорах. Саме тому ми вирішили, що пробити стіну, яка ізолює поезію від читачів, зможуть найбільш народні жанри — по-перше, іронія, а по-друге, еротика. Не будемо довго розповідати про традицію іронічного та еротичного вірша в Україні — будь-хто з читачів одразу вам пригадає багато імен, починаючи від класиків і закінчуючи сучасниками. Одразу скажемо — наш експеримент можна вважати вдалим. Вечори Іронічної Поезії збирають повні зали, а на Ночі Еротичної Поезії у Львові люди буквально висіли в повітрі, бо на підлозі місця не було. Мало того, збірка «Ніч Еротичної Поезії», проілюстрована «українською камасутрою», продається краще за більшість прозових творів, не кажучи вже про поезію. «Вечір Іронічної Поезії» теж не пасе задніх у продажах. Отже, люди прагнуть поезії, тільки її треба добре упакувати.


— Може, вам уже допекли цим питанням, але все ж таки. Як ви пишете удвох?

— Остання версія, яку ми вигадали під час Форуму, звучить так: один пише голосні, інший — приголосні. Але насправді пишемо ми в той самий спосіб, як і всі — спочатку придумуємо, що саме написати, тобто сюжет, героїв, основні ідеї, а тоді, коли план готовий, сідаємо власне до комп’ютера. Різниця полягає лише в тому, що процес вигадування в нас — це діалог. А фрагменти після написання міняються авторами, проходять взаємну редакцію, потім іще одну, потім іще — й після цього ми вже й самі не пам’ятаємо, хто що написав.


— Як автори пригодницької прози, де ви «берете» сюжети? Просто вигадуєте? Компонуєте з реальних життєвих історій? Накладаєте стародавні й вічно молоді авантюрні матриці на сучасний контекст?

— Ну, власне, пригодницькими наші твори можна назвати тільки з великою долею перебільшення. Хіба що на тлі постмодерної прози, де сюжет відсутній як клас. А щодо ідей, то ми нічого не вигадуємо — життя настільки багате й різноманітне, що тільки встигай запам’ятовувати. Скажіть, який письменник міг вигадати, що президент відріже голову журналісту, а потім міністр застрелиться двома пострілами? Але ж це було насправді. Ні, конкурувати своєю фантазією з реальним життям — дурне діло. Наша задача — опрацювати події так, щоб вони перетворилися на сюжет, тобто так, щоб читач міг їх сприйняти зі сторінок книжки.


— Особисто для мене перше враження від вашого письма зазвичай таке: все занадто просто. І лише потім стиль починає смакувати. А ви яку роль надаєте самій «тканині» прози? Як її відчуваєте?

— Ми — люди південні. В нас зовсім інша українська мова, ніж у Києві, не кажучи вже про Галичину. Тому в своїй творчості ми намагаємося триматися нашої рідної мови — хіба що коли герої походять із Буковини чи Гуцульщини, вони можуть говорити по-своєму. Ми щиро вважаємо нашу південну мову найкращою саме через оцю свою позірну простоту — а вона і справді позірна. Адже доводиться спілкуватися з людьми, які переселилися із Західної України до нас — так вони довго не можуть засвоїти місцеву мову. Бо начебто просто — а спробуй! Нам здається, що писати складно — це не проблема. А коли намагаєшся написати просто — тут уже сім потів зійде. Ми навіть закон вивели, він називається закон збереження праці: «Кількість праці над кожним твором є сталою. Тому чим більше її зробить автор, тим менше залишається читачеві. І навпаки — чим менше працював автор, тим більше працює читач». Ми любимо своїх читачів і намагаємося їх не переобтяжувати зайвою роботою. Хай краще залишать у собі сили на те, щоб подумати над висновками.


— Де, по-вашому, «розумна межа» вишуканості, виробленості й динамізму прози?

— Усі межі існують у голові читача. Адже твір стає предметом мистецтва через осмислення його читачем. Непрочитана книжка — це просто задрукований папір. І тільки в голові людини слова стають образами, герої отримують свою неповторну індивідуальність, картина оживає. Тому все залежить від того, на якого читача ви розраховуєте. Якщо на псевдоінтелектуального — грайтеся в алюзії, дискурси, гіпертекст — ці слова йому лестять, гра в них замінює процес власне думання, й сучасні інтелектуали охоче цим користуються. Якщо ж ви розраховуєте на звичайного читача, треба пильнувати, щоб він не кинув читати. Адже більшість книжок неможливо прочитати за один раз. Рано чи пізно людина закриє книжку, й наша задача полягає в тому, щоб хотілося знову її відкрити. Це питання й диктує межу вишуканості та динамізму. Ми не знаємо, на якій сторінці читач зробить перерву, але знаємо, що він повинен повернутися до читання.


— Братів Капранових часто можна побачити на вуличних та інших громадських акціях. Чи бачите ви в цьому сенсі прогрес? Змужніння й зміцнення громадянського суспільства? Унезалежнення його від примх, тупості, злості й невігластва влади?

— Звісно, ми вже не ті, що були 2003-го, коли боялися кожного міліціонера. Сьогодні людей стримує від вил тільки традиційна українська миролюбність, але й вона не вічна. Якщо готовність взятися за вила вважати за прогрес — то він очевидний. Інше питання, що люди продовжують вірити в те, що влада буває доброю й варто лише поставити в бюлетені галочку, далі все буде автоматично. Це й є друга частина питання. Як захистити нас від примх, тупості, злості й невігластва влади, незалежно від того, якими кольорами вона прикривається? А тут потрібен постійний тиск на цю саму владу — і не тільки під час демонстрацій під Банковою. Тиснути треба на місцевого чиновника, щоб він боявся ходити на роботу, бо прийдуть скандалити. Вони повинні втратити комфорт від керування нами — тільки тоді почнуть прислухатися до нашого голосу. Ну, а поки до цього не дозріли, нам, киянам, треба бути на чолі процесу й показувати приклад, щоб люди розуміли — якщо можна Раду взяти за барки, значить, уже місцевого феодала придавити — сам Бог звелів. Але ще й ще раз — поки ми не забезпечимо постійного тиску на владу на місцях, вибір між Я і Ю буде чистою формальністю.




Посилання на оригінал
Схожі повідомлення
Схожих повідомлень немає!