Дегустація
|
||||
|
Я все чогось шукав, блукав, кружляв, і ніяк не міг прозирнути крізь непроглядну заволоку часу. Була в тому для мене якась загад- ка, щось значно глибше, ніж звичайний дитячий інтерес. Мої однолітки були зачаровані книгами та фільмами про муш кетерів та ковбоїв, а я дивувався – хіба мало у нас власних прикла- дів відданої дружби та лицарської звитяги? Я постійно розпитував про героїчну добу борінь та хоробрих ратоборців. Просив дістати книги про ті давні часи, коли перемагали не виключно силою зброї, а й незборимим духом. До того ж наші герої запекло змагалися не за примарні королівські перли, а за перемогу над пекельним злом. За волю та незалежність. І ось мені виповнилося десять. На літо ми переїхали до тихого та чепурного селища Косятина. Була в тому гостра необхідність – у мене почалася сильна алергія. На щастя, я її згодом подолав. Інак- ше не зміг би працювати з улюбленими книгами й набути фах бібліотекаря. А тоді у забрудненому місті потерпав від задухи. На свіжому ж повітрі почував себе героєм. Корчатий Овдій Спиридонович – власник будиночка, який ми винаймали у Косятині, – був нам не чужим. Мати намагалася роз- тлумачити мені, ким він їй доводився. Але це було так складно, що я тоді не розібрався. Називав його дядею. Прочувши про мамин клопіт зі мною, цей далекий родич запросив нас до себе. Сам він влаштувався у місті, працював у конторі та орендував квартиру в центрі. Домовилися, що платитимемо йому, але помірно. Усе ж хоч і далека, утім рідня. Ми оселилися у так званій вітальні – просторій та світлій кімнаті, з розкладним диваном, невеликим ліжком для мене та столом. Були не одні: мали за сусідку матір Корчатого. Вона мешкала в другій маленькій кімнатці. Спала на старенькому ліжку, а свій нехитрий скарб тримала в скрині. На ній і їла, укривши льняною скатертиною. Раціон мала простий: шматочок хліба, яєчко від власних курей та помідори зі свого городу. І як ми не кликали її до спільного столу, вона до нас не виходила і з нами не зналася. |
