Дегустація
|
||||
|
Отож я пив і насолоджувався самотністю. Може, тому, що інших насолод у мене не залишилось, а, можливо, й тому, що не хотів нікого бачити. Роботу я перестав шукати, новин не дивився, газет не читав. Моїми мовчазними спільниками були вицвілі стіни та комарі на стелі. Але останнім не довго залишилось. Я поглянув на армаду пустих пляшок на підвіконні, на приліплені до стіни полички з хаотично поскладаними запилюженими книж- ками, і налив собі ще коньяку. Як там у Цоя: якщо є в кишені пачка цигарок, значить, все не так погано на сьогоднішній день. І якщо є ще коньяк у пляшці. Що я намагаюсь запити і забути? Дружину, яка мене не кохала, але яку кохав я? Те, що я виявився нікому не потрібним? Викинутий на звалище і припалий порохом неперевершений менеджер? Чи те, що друзів у мене насправді немає? Що тисне на мене найбільше? Так, звичайно, коньяк ще є. Але попри це – хіба може бути щось гірше? Я підніс келих, щоб хильнути одним махом мій напій марень, як зненацька задзвонив телефон. Якусь мить я тупо дивився поперед себе, все ще не розумію- чи, як ця непотрібна річ, що місяцями лежала, не видаючи жодного звуку, ця частина декорацій, муляж, може ожити. Це наче побачити персонажа із минулого, якого давно поховав. А от він стоїть, махає рукою і посміхається. У такі хвилини починаєш сумніватися – це він повернувся чи насправді ти відійшов у кращий світ? Але ні, це таки був мобільний. Відповісти чи ні? Так я сидів якийсь час із піднесеною рукою, стискаючи келих та вдивляючись, як переливаються брунатні ріки піднесення всередині. Наче відчував, що це незначне, на перший погляд, рішення може стати доленосним. Але дзвінок не вгавав, та й що загрозливого може ховатись за мелодією Electric Light Orchestra «Ticket to the moon»? А може, перемогла цікавість. Мені так довго ніхто не телефонував, що стало навіть цікаво: хто ж це в біса такий? Я відставив келих і поглянув на дисплей. Номер був не визначений. Ще секунду я дивився на напис, а тоді натиснув на клавішу: – Алло. – Алло, блін, алло, ти мене чуєш? – в слухавці щось нещадно шурхотіло та скрипіло. – Так, тобто ні, не зовсім. – Нам треба …ітися! – Що? – Терміново! – Як? – Зустрітися, – нарешті розібрав я. – Хто це телефонує? – слухавка відізвалась новим шипінням. – Слухай, приятелю, погано чути. – Це Ігор! – Ігор? І я став перебирати в голові всіх знайомих та знайомих моїх знайомих. Який Ігор? На думку нічого не спадало. Хто такий – біс його знає. – Ви, напевно, помилились, не знаю я ніякого Ігоря. – Мельник. Однокласник. Не впізнав? Опа! Мельник, однокласник. Як я, блін, мав упізнати? Ми не бачились років десять, а колись навіть дружили, сиділи за однією партою. Але що таке дитяча дружба? Школа закінчилась, і ми всі розбіглися, щоб зустрітись аж на ювілейних п’ять років чи десять потому. Але він і на ті зустрічі не ходив. А тут телефонує, ніби ми тільки вчора на пиво ходили. Ні, люди таки дивні створіння. – Ага, – якось невпевнено протягнув я, мене цей дзвінок починав дратувати. – Нам треба терміново зустрітись! – Аякже, – от зараз усе кину (я глянув на пляшку коньяку) і побіжу до тебе, – додав я уже подумки. – Це питання життя і смерті, – запала мовчанка. Але якщо він сподівався, що це вразить мене, то помилився. Колись, можливо, років сто тому ця фраза щось та означала. Проте не в наші дні. Я вислухав за своє життя десятки прохань про допомогу, підкріплені закликами про життя і смерть. Насправді ж – у 99 випадках зі ста все це були достеменні дрібниці. Це, знаєте, наче вислів про п’ять хвилин, який уже втратив чіткі часові рамки. Або коли надто часто кричиш «вовки», то потім на твої заклики перестають реагувати. Щось подібне відчував і я. – Ну, звичайно, що життя і смерті, як же інакше?! Але, може, якось іншого разу, наприклад, у суботу зранку чи краще по обіді. – Це не чекатиме. – Що сталось, в тебе горить хата? Бо якщо ні, то відкладемо до завтра. – Завтра може й не бути. Принаймні для мене... |
