Дегустація
|
||||
Дитинство… яке воно було? Батьків своїх я майже не пам’ятаю. Тільки іноді вві сні я бачу свою матін- ку, але бачу її невиразно, наче крізь павутиння, що кружляє в повітрі на початку осені на нашій далекій півночі… Я відчуваю її подих, вдивляюсь у лагідне обличчя, звернене до мене. Я хочу ї ї обійняти, а вона віддаляється… Віддаляється так, наче стоїть у чолні серед ранішнього густого туману, що стелиться по- над річкою. Тут, у ромейщині, не буває таких тума- нів, густих і білих, наче молоко… А потім клубовиння туману поволі підіймається вгору й огортає спочатку її стан, а згодом огортає і рідне обличчя. Я так і не встигаю його розгледіти. А чолн з матінкою поволі віддаляється від мене. Вона розчиняється в тумані, видно тільки неясну постать, а згодом і постать тане, і лише за клубовинням здогадуєшся, де вона. Ось її вже не видно. І т ільки голос… Ї ї голос ще лунає з ту- ману. Часом я прокидаюся серед ночі від цього голосу й намагаюся згадати, як це було… Пам’ятаю лишень, що дуже-дуже злякався – мати зненацька схопила мене маленького та прожогом вибіг- ла з хижки, подалася зі мною в густий чагарник серед лісу. Кинула мене в кущах, промовивши: – Тихо лежи, синку! Бо знайдуть тебе ці людожери-песиголовці та й з’їдять... Я неабияк злякався. Лежав – і анічичирк. Намагався навіть не дихати. Чув, як мати стрімко бігла серед лісу, чув гучне шарудіння сухих гілок під ногами. Аж надто гучне… А ще чув тяжке тупотіння кількох пар ніг, брутальні чоловічі лайки… Згодом розпачливі материні зойки здалеку… І запала глуха тиша. А потім почув, що ті песиголовці ходять лісом, перегукуються та щось шукають... |