Дегустація
|
||||
|
Сьогодні зі мною щось трапилося... Я не міг заснути. Тобто міг і заснув, але невдовзі прокинувся – навіть не знаю, як це назвати – від шаленого страху. І вже після цього не міг заснути. Мені стало чомусь так лячно, що я підвівся, швидко вибіг з кімнати на кухню й увімкнув світло. Мене щось переслідувало... Я боявся озирнутися, а серце билося так сильно, немов я щойно промчав кілометр. Хоча, може, це лише якесь надзвичайної сили самонавіювання? Не знаю. Годинник, що висів на стіні, показував без кількох хвилин третю ночі. Коли мені вдалося трохи опанувати себе, минуло хвилин десять, і я повернувся назад у ліжко. Але страх не відступив. Він ніби чекав, доки я повернуся, і взявся за мене з новою силою. Скрізь було надзвичайно темно: не було видно ні вікон, ні стін, ні стелі. Я наблизив руку впритул до обличчя, але не побачив її. Поглянувши кудись убік, я помітив (у цьому я можу навіть заприсягтися), як... пульсує простір. Може, це якась оптична ілюзія або щось трапилося з очима, але я точно бачив: простір пульсує і наближається до мене. Мені ще ніколи не було так страшно. Я ледь стримався, щоб не закричати... Я мацав стіну в тому місці, де мав би бути вмикач світла, але той кудись зник... або, що ймовірніше, я просто шукав його не там, де треба. У темряві навпомацки я хотів знайти двері, щоб побігти знову на кухню, але натикався на що завгодно, тільки не на вихід. А тим часом простір продовжував пульсувати й повільно наближатися. Нарешті я натрапив на двері. Зазвичай, коли я вночі спускаюся сходами на кухню або до туалету, намагаюся не шуміти, та зараз мене не турбувало, що я тупаю, немов слон. Уже за секунду знову опинився на кухні й не міг повірити – я дуже боявся повертатися у власну кімнату! Що зі мною? Я не відчував себе хворим, та й температури ніби не було, але тіло помітно дрижало. Щось відбувалося не так. Перше, що спало на думку, було те, що в мене їде дах. Але такий сценарій подій здавався неймовірним. Усе це вразило мене настільки, що я навіть узяв аркуш паперу та ручку і записав усе, як пам’ятав. Усе одно сиджу на кухні, як дебіл, і попиваю каву. Ніколи не вів щоденники... Спати не хочеться, повертатися в кімнату страшно. Я не впізнаю себе... Якщо таке повторюватиметься, то обов’язково треба сходити до психотерапевта (або до того спеціаліста, який має лікувати такі відхилення). Мені трохи соромно, якщо чесно, а тому ніхто не має знати... |
