Дегустація
|
||||
|
Нінка залізла з ногами в крісло на кухні й почала свою розповідь.
– Ксюхо, ти ж знаєш, мій прадід, окрім того, що він – предок знаменитої Ніни Храмової, був і сам по собі відомий археолог. Здається, щось таке я тобі розповідала. Ксеня очікувала довгої розмови, тому замісила тісто. – Можливо. Я не зовсім добре пам’ятаю те, в чому немає логіки та певної закономірності. – Від тієї логіки тобі голова скоро репне, – кинула шпильку гостра на язик подруга. «І що б я без неї робила?.. – думала Ксеня, здіймаючи борошняні торнадо в макітрі. – Але ж треба відповісти їй гідно!» – А в тебе в голові саме сміття, якийсь інформаційний хаос. От мені достатньо задати початкові умови, і я виведу тобі логічний результат на основі знань про закономірності. – Ой, налякала! Ну, добре, даю тобі початкову подію: один чудовий чорний пес серйозно зацікавився вмістом шухляди твого письмового столу. Передбач наслідки. – Що?! – Ксеня зірвалася з місця. – Ось тобі наслідки: цього собаку та його господарку я вижену геть! Скільки попереджала, тримай свого Духа біля себе! Він мені вже упікся! Нінка тим часом продовжила розповідь. – Так-от. Сподіваюсь, ти знаєш, що Київ періоду X–XІІІ століть був дуже розвиненим містом. Я могла би прочитати тобі лекцію про художні ремесла того часу. Тільки не кривися так. Це буде цікаво навіть тобі. Київські майстри вжиткового мистецтва досягли неабияких вершин у виготовленні золотих і срібних виробів. Медальйони і колти, хрести та намиста, коштовні палітурки книжок – ну, там багато всього. Коротше, київські ювеліри, пройшовши школу грецьких майстрів, виготовляли такі прикраси – тобі й не снилося. Так, дві княжі діадеми, що дійшли до нас, – одна з деісусним чином, а друга із зображенням Олександра Македонського, – це справжні шедеври. Я ще не все сказала, а в тебе вже, бачу, блищать оченята. Таки залишилося в тобі щось жіноче. Ой, там така краса – філігрань, скань, зернь… Але не забиватиму тобі твоєї логічної голови. Гадаю, якщо на тебе начепити якісь там золоті лунниці або колти, навіть ти б зробилася красунею… Подруга говорила із запалом, – і Ксеню пройняло. Для наочності Нінка дістала альбом давньоруських прикрас і показувала подрузі, як виглядає все це диво. Ксеня задивилася і вже подумки приміряла на себе прикраси. – О, яка краса! – тикала пальцями Ксеня, уже не приховуючи захвату. – А це скань. Із золотої дротинки закручували ось такі намистини і з’єднували їх тоненькими місточками. – А цей обруч якраз пасує до моєї сірої сукні. – Маєш смак, нічого не скажеш! Це литий наруч, техніка черні, коротше, вершина давньоруського художнього мистецтва. – Слухай-но, що за химери на цьому обручі? Хрещена Русь – а тут якесь язичництво? – А ти не така дурна, якою здаєшся. Думаєш, охрестили Русь – і люди відразу відмовилися від своєї споконвічної віри у богів і духів сонця, води, усіляких там мавок, водяників та домовиків? Ти, Ксенечко, і не уявляєш, скільки в тобі, у мені, в усіх нас сидить цього язичництва. Ксеня тільки-но розтулила рота, аби заперечити свою віру в будь-що з того, чого вона не може науково перевірити, як побачила на наступній сторінці щось дивовижне. Наруч фантастичної краси ніби поділений на три частини, і на кожній – химерні звірі та птахи, чиї хвости переплелися уквітчаним гіллям. У неї забило дух. І Нінка це помітила. – Що, задивилася на моїх улюблених драконів і симарглів? – Си… чого? – Та були такі міфічні симаргли, а ще грифони та сирини. Дивімося далі. Але перегорнути сторінку Ксеня їй не дала. Дивовижна сила неначе прикувала дівчину до цього срібного наруча, і це було сильніше за неї. Хіба Ксеня могла тоді знати, в безодню яких пригод вони поринуть лише тому, що в жіночій сутності закарбовано потяг до прикрас і коштовностей? – Так, зачарована штука, – промовила Нінка. – Я й сама вперше так дивилася. Ти мене чуєш? Нінка насилу видерла альбом у подруги і відклала на стіл. Потім помахала долонею в неї перед очима. Ксеня ледь оговталася. – До справи. Тепер наближаємося до головного. Чому, власне, я провела з тобою цей маленький історико-мистецтвознавчий лікнеп… – Бо ти схиблена на цьому, – підказала Ксеня. – Тепер і ти теж. Дивися… Нінка дістала пожовклий затертий папірець, який вона зберігала між сторінками альбому, і розгладила на столі. Це була заяложена стара карта, на якій ледве проступали штрихи та позначки. – Це карта мого прадіда. Дивися, тут відмічено, де вже здійснювали розкопки, а де він тільки намічав. З початку перших розкопок минуло понад дев’яносто років, а за цей час київська археологія збагатилася дуже цінними матеріалами, і цим має завдячувати шановному Феодосію Серафимовичу. – Ну, то й що? До чого ти ведеш? – не розуміла Ксеня. – А до того, що лише в межах Верхнього міста було знайдено близько шістдесяти скарбів, а це понад три тисячі виробів із золота та срібла. В архівах збереглися дані… – Нінко, ти з печі впала! Якщо хочеш підрядити мене під час сесії порпатись у якихось архівах, то марно. – Ксені здалося, ніби вона розгадала, заради якої великої ідеї в неї згорів сьогодні пиріг та все полетіло шкереберть. – Дослухай лишень… Була в археологів легенда: коли на Київ напав хан Батий, городяни зібрали всі коштовності й заховали їх у святих горах. Але єдина людина, яка знала, де саме їх заховали, загинула під руїнами Десятинної церкви, зруйнованої загарбниками. Відтоді багато хто шукав скарби міста, та все марно. – Так ти пропонуєш їх знайти? – Авжеж! Ксеня демонстративно замислилася. – Треба замовити бригаду бульдозеристів. Ти ж не заступом збираєшся перекопати гори? – Ксюхо, нам, можливо, і заступ не знадобиться, – очі Нінки горіли несамовито й таємничо. – У мене є докази, що мій прадід знайшов цей скарб… |
