Дегустація
|
||||
|
– Ні, ну ти тільки подивися на це! – Сапула влетіла до мого кабінету, гнівно вимахуючи в повітрі якимись паперами. Очі її метали блискавки, тонкі шпильки брутально врізались у килим, вузька спідниця натягувалася на стегнах, як барабан. Було зрозуміло – моя заступниця вийшла на стежку війни. – Катрусю, при нашій з тобою нервовій роботі не можна починати з емоцій. Бо так і до інсульту недалеко. Я тебе прошу, тримайся ближче до фактів. – Ах, до фактів? – вона з розмаху шваркнула об стіл своєю ношею. – От тобі факти! Подивися, що вона робить! Я й справді подивився. На столі лежав журнал передачі зміни, що в ньому секретарки записували важливі справи – аби інформація не загубилася у безкінечній вервиці телефонних розмов, факсів, вихідних, відгулів та замін. Від серця одразу ж відлягло – значить нічого кримінально не трапилося. – Подивися-подивися! – наполягала Сапула. Я зміряв її поглядом і без зайвих слів відкрив журнал. З жінками у таких випадках краще не сперечатися. Сторінки щільно вкривали записи – різними ручками, різними почерками, адже секретарки працюють позмінно. Все як і годиться – дата, справа, кого спитати, кому передати. Нічого особливого. – Ну? – Що ну?! – уточнив я. – Тобі повилазило? – Катьчин наманікюрений ніготь, що за гостротою та розміром позмагався б із пазурами якого-небудь шуліки, підважив кілька сторінок, а потім встромився в одну з них, немовби у тіло жертви. Я опустив очі. Запис у графі «Коментар» тут був довшим за інші. Певно, в ньому й містилася крамола. Гаразд, почитаємо. «Сергій Миколайович запропонував мені яблуко. Я відмовилася. Думаю, що ми іще не в тих стосунках, коли можна отак от просто запропонувати мені яблуко…» – Це що таке? – Те, що бачиш! Я гмикнув. Цікаво. Літери акуратні, хоч і дещо дитячі, як у всієї теперішньої молоді. Але без явних помилок, що вже зовсім не схоже на молодь. Навіть із комами там, де треба. Хто ж із секретарок зумів так написати? Сапула немовби почула мої думки. – От-от! Це вона! Твоя! – Яка моя?! – Хмаринка! Твоя улюблена! – Ти що, ревнуєш? – посміхнувся я. – Іще не вистачало! До кого? До цієї шмакодявки? Навіть не думай! Ти краще почитай, що вона пише у службовому документі! Криваво-яскравий ніготь підчепив чергову порцію сторінок. В очі трапив величенький запис акуратним почерком. «Сьогодні знову вдягла бабусине намисто. І Катерина Петрівна до мене цілий день не чіплялася. Навіть не підходила ні разу. Значить я правильно помітила – це намисто відганяє Катерину Петрівну. Треба іще раз спробувати.» Я знову посміхнувся. Дійсно прикольно – захищатися від Сапули за допомогою бабусиного намиста. Такий собі оберіг від начальства. Щось у цьому є. – Що тебе так розвеселило? – Намисто, яке тебе відганяє. – Дуже смішно! – А що? Треба й собі спробувати. Може, допоможе проти нашого міністра? Га? Позичиш у неї на пару днів? Сапула закипіла. Очі її зіщулились, а голос набув металічних ноток: – Ти дожартуєшся! Вона сьогодні пише всяку дурість, а завтра почне писати, хто був і що сказав! І передавати куди не треба! Тепер зрозуміло. Моя заступниця почала чергову війну з секретаркою. За все люблю Катьку: і ділова, і роботяща, і на вигляд гарна. Однак має невеличкий недолік – не любить наших секретарок. Їсть поїдом, а тільки випаде можливість – одразу на убій. Через це жодна з них не протрималася більш як півроку. А зараз, значить, прийшла черга й Хмаринки. Взагалі-то за паспортом вона – Марина – але що то за ім’я? На вулиці палицею кинь, двох Марин приб’єш. Ви не помічали, що імена у нас ідуть якимись хвилями? В моєму поколінні хлопці усі були Сергіями, у тому числі ваш покірний слуга. «Що ні рожа, то Сірожа» – казали гострослови. А дівчата – суцільні Свєти та Олени. Через покоління косяком пішли Марини та Христини. Але особисто я люблю різноманіття. І тому, як можу, борюся з подібною модою – вигадую прізвиська. Цій, наприклад, одразу приліпив – Хмаринка. Маринка-Хмаринка, бо така собі легка, майже невагома, і очі блакитні, як небо. Нормальна, до речі, дівчина: мало того що уважна, то ще й, виявляється, пише без помилок – а це просто-таки рідкість у наш час. – Катю, ти перебільшуєш. Воно ж дитя зовсім! Що там такого крамольного написала? Про намисто? Не будеш весь час гризти дівчат – і вони від тебе не шукатимуть оберегів. – Це я гризу? – Сапула обурено розвела руками. – Ти диви! Я їх гризу! Не ти їх розбещуєш, так що на голову вилазять, а я, виявляється, їх гризу? Теж логічно. Принаймні з жіночої точки зору. – Катрусю, давай не будемо! Ти просто образилася на Хмаринку за це намисто, яке оберіг проти тебе. Скажи чесно, – запропонував я. – Брехня. Я всього лише хочу елементарного порядку в офісі. – Ти всього лише не любиш моїх секретарок. Сапула агресивно звела брови вгору: – А за що, скажи, будь ласка, я маю їх любити? Жінки вміють ставити питання руба. А й правда, за що Катя повинна її любити? Я – інша справа. Чоловіки завжди поблажливі до молодих дівчат. Навіть коли не мають до них конкретних пропозицій. Я закрив журнал передачі зміни: – Давай, зробимо так: я реквізую цей доказ, а ти їй скажи, щоб завела новий журнал і більше нічого стороннього туди не писала. – Іще повчи! Я вже давно сказала все, що треба. І записи про справи за два тижні також звеліла перенести. Теж мені, вчитель знайшовся. Я, між іншим, недарма тут хліб їм. – Ну що ти! – я погладив її по крутому стегну, демонструючи, що ціную і люблю. Бо й справді ціную і люблю. – До речі, якщо це намисто їй справді помагає, чому вона постійно його не носить, га? – Дурний ти, – Сапула трохи розтанула, чи то вихлюпнувши емоції, чи від знаків моєї уваги. – Яка жінка двічі поспіль вдягне одну й ту саму прикрасу? І це теж було правдою. Катерина Петрівна Задорожна працювала у мене заступником, а ще була другом, товаришем, партнером і взагалі усім, чим може бути ефектна самостійна жінка для ділового самостійного ж таки чоловіка. Дуже і дуже давно, коли ми навіть не уявляли, що колись будемо дорослими, вона вперше з’явилась у нашому класі. Ми вже провчилися цілу чверть, перезнайомилися, а тут – новенька, у білому фартушку, худа і довга. Сіла поруч зі мною на вільне місце. – Катрусю, а де ж твої зошити? – запитала вчителька, побачивши перед новенькою порожню парту. – Сапула, – відповіла дівчинка в ніс. – Як-як? – не зрозуміла вчителька, Ганна Петрівна. – Сапула я. Вдома сапула, – похмуро повторила Катька. Так вона і стала Сапулою. Насправді зручно – Задорожних оно скільки, а Сапула – одна-єдина… … Мої філософські думки було перервано раптово й безжально. Без будь-якого попередження двері кабінету розчахнулися – і на порозі виріс чоловік з валізкою-дипломатом, у дорогих окулярах та із сліпучою іноземною посмішкою на обличчі. – Здравствуйтє! – радісно вимовив він, незвично акцентуючи приголосні. – Доброго здоров’я, – я кинув поглядом повз візитера у приймальню, намагаючись зрозуміти, яким чином він потрапив до кабінету і чому це ніхто не попередив мене про відвідини. Але відповіді не знайшов. – Мєня зовут Лєон Бердичівський. Я – гражданін Соєдіньонних Штатов, – відрекомендувавшись таким чином, візитер вільною від «дипломата» рукою поліз у внутрішню кишеню піджака, видобув звідти паспорт з «лисим орлом» на обкладинці, поклав на стіл. – Дуже приємно, – сухо кивнув я, залишаючись у кріслі. – Нєт, ви посмотрітє, посмотрітє! – наполягав гість, показуючи у бік свого документа, а коли я залишився незворушним, сам ступив крок уперед, відкрив документ на сторінці з фотографією й обернув до мене. – Зрозуміло, – ще раз кивнув я. – Мій паспорт теж показати? – Шо ви, шо ви! – документ хутко зник у кишені. – Пан Сергій! Мнє вас рєкомєндовалі сєрйозниє люді. Я почєму і прішол з докумєнтом, потому что я тоже серйозний человєк. – Сідайте, – зітхнув я і гукнув у принишклу приймальню. – Зачиніть, будь ласка, двері! Поки Хмаринка йшла виконувати моє прохання, американський громадянин вмостився на стільці і не відмовив собі у задоволенні обернутися та помилуватися стрункою секретарчиною фігуркою. – Яка кобіта! – поцокав він язиком. – Я долго жил у Львовє, так я вам скажу, такіх дєвочєк, як тут, ви нє найдьотє даже в Амєрікє! Поведінка його цілком відповідала усьому американському образу, який нагадував дядька Сема з карикатур: гачкуватий ніс, срібні поріділі кучері й фактурні зморшки на сухуватому обличчі. Хіба що ноги він на стіл не закинув – мабуть, все-таки нітився. – Я вас уважно слухаю! – бюрократичні інтонації інколи придаються і нам, бізнесменам, для того, щоб ставити людей на місце. – Да, так вот. Шановний панЕ СергіЮ! – він був явно задоволений вдалим застосуванням складного кличного відмінка. – Мнє сказалі, что ви можетє рєшить коє-что в міністєрствє. Дійсно, в міністерстві я можу дещо вирішити, навіть не дещо, а практично все, що можна вирішити, але хвалитися такими речами – остання справа. Тому я у відповідь тільки повторив: – Я вас слухаю. Він посміхнувся так широко, наче почув благу вість. – Прєкрасно! Чудово! Хоть я і давно живу в Амєрікє, тут, так сказать у Неньці, залишились коє-какіє бізнєсовиє інтєрєси. Як раз по лінії вашого міністєрства. Знаєтє, там всякіє дрібниці, нєдоплачениє збори, внески там, ліцензію нє пєрєоформляють, а работать же надо, ви же понімаєтє. Я чудово розумів – бордель з платежами, який ми отримали у спадок від попереднього міністра, був неймовірним, але це питання можна, а головне, треба було вирішити без мене. – Пане Леоне, можна я вас буду так називати? – Конєшно! Авжеж! Я люблю українську мову з самого дєтства! – Так от, пане Леоне, вам треба вийти з мого офісу, обійти будинок, там побачите парадний вхід до міністерства. Піднімаєтеся на шостий поверх… Він замахав руками: – Пане Сергію! Ви мєня нє понялі! Я нє хочу ітті в міністєрство! Я хочу імєть дєло з прілічним чєловєком. А развє там прілічниє люді? Шляк би їх трафіл, як кажуть у Львовє. Ви сєрйозний чєловєк, я сєрйозний чєловєк. Нам надо договоріцца! Подібні відвідувачі насправді не були рідкістю. У нашій чудовій країні люди не можуть повірити, що все можна зробити з парадних дверей, ні про що ні з ким не домовляючись. Вони переконані, що повинні особисто ходити до кабінетів, багатозначно підморгувати й обіцяти відкати – інакше справа виглядає ненадійною. Але я притримуюся кардинально іншої ідеології, і тому, коли отримав можливість попрацювати з фінансовими потоками міністерства, одразу поставив справу так, щоб на корню виключити традиційні шепотіння на вушко, писання на папірцях цифірок з багатьма нулями та передавання пухких конвертів під столом. Фінансові схеми, які ми з Сапулою розробили для взаємозаліків, зборів та офіційних платежів, були абсолютно чистими і давали заробити усім – і бюджету, і бізнесменам, і чиновникам, і високим покровителям, ще й мені, чесно кажучи, трохи залишалося. – Пане Леоне, я гарантую, що особисто прослідкую за ходом ваших документів. Але вам все одно доведеться офіційно звернутися до спеціалізованого підприємства при міністерстві. Воно для того і створене, щоб розбиратися з боргами та заліками. – Нєт, ви мєня обіжаєтє! Гість не хотів нічого розуміти. Із незмінною усмішкою на вустах він товк і товк своє: що хоче домовлятися виключно зі мною, бо ми серйозні люди, і таке інше. – Ви понімаєтє, про шо ви говорітє? Там двадцать міліонов, а ви прєдлагаєтє мнє договаріватца с секретаршами! Я уперто стояв на своєму, хоча, чесно кажучи, за таку суму і справді міг би взяти клопіт на себе. Але чимось цей Лєон мене тривожив. Хай краще іде та зваблює директора спецпідприємства – той любить подібних персонажів і мліє від американських паспортів. – Нєт, пане Сергію, я отсюда нє уйду, пока ми нє договорімся! – з цими словами гість раптом витяг з-під стола свою валізку, поклав переді мною і клацнув замками. – Вот о чьом ідьот справа. Тут двєсті тисяч доларов, ілі, как у нас говорят, баксов. Куда мнє іх нєсті, в міністєрство? У валізці, пачка до пачки, лежали стодоларові купюри, я прикинув на око – і справді, двісті тисяч, повний «дипломат». Впіймав себе на бажанні простягнути руку та принаймні перевірити пачки, чи справжні, але одразу зупинився. Якщо торкнуся цих грошей, то вже не зможу відмовити, а що відмовити треба, тепер уже не сумнівався. Надто ефектний номер – я таких не люблю. А гроші ці все одно ніде не дінуться… – Пане Леоне, я вам руським… тобто, пробачте, українською мовою пояснюю: це не наш метод. Я обіцяю, що особисто прослідкую за вашою справою, але платити будете, як всі – офіційно, за договорами. Ми в такі ігри не граємо. – Послушайтє, шановий, какіє ігри? Шо ви, смєйотєсь – тут двєсті тисяч доларов! Я намагався не дивитися на купюри, хоч це не так вже й легко – все-таки гіпнотизм великих сум існує. Пальці американського гостя, прикрашені двома золотими перснями, пробіглися пачками, загинаючи їх, щоб купюри похрустіли одна за одною, і чим більше враження це справляло, тим більше випрямлялася моя спина. Цього артиста треба було послати подалі. Без варіантів. Побачивши, що ефект від шоу мінімальний, візитер теж виструнчився. – О’кей, ілі, как говорят у Львовє, гаразд, – кришка валізки повільно зачинилася, замки акуратно клацнули. Я несамохіть зітхнув. – О’кей, єслі ви не хотітє мєня понять, я тогда оставляю етот діпломат вам, а ви уже делайтє с нім, что хотітє, хоть викіньтє. – При всій повазі, пане Леоне, я не дозволю залишати у мене чужі речі. Пробачте, але нічого не вийде. – Ну шо ви за людина, пане Сергію? Шо значіт, «не вийде»? Тогда я положу єво на порогє і ви забєрьотє, когда будєтє ітті домой. Він знову повільно, театральним жестом, підняв валізку, зважив у руці і пішов до виходу, озираючись через плече. Якби він підморгнув, я міг би сприйняти все за жарт, але обличчя американця зробилося абсолютно серйозним, зникла навіть звична білозуба посмішка. Усім своїм виглядом він демонстрував, що жартувати не збирається. Я мовчки спостерігав за гостем, що повільно пройшов через приймальню, ще раз озирнувся на мене, потім кивнув секретарці, прочинив двері на вулицю і демонстративно поставив свою валізку біля порога, ще раз прослідкувавши за напрямом мого погляду. Злегка кивнув, немовби запрошуючи, і пішов донизу бетонними сходинками. Хмаринка підвелася зі свого місця і розгублено глянула спочатку на двері, потім на мене. – Він щось забувся? – напівствердно-напівзапитально сказала вона. – Зачиніть двері, будь ласка, – попрохав я. – Добре, – дівчина кивнула і почимчикувала до виходу. Стрункі ніжки майже не торкалися підлоги. Дивовижно легка хода, правильно я її Хмаринкою прозвав. Біля порога секретарка розгублено зупинилася: – А хіба… – Двері зачини. З явним сумнівом вона таки підкорилася. І щойно це сталося, я зірвався з місця й прожогом кинувся до Сапулиного кабінету. – Катько, глянь у вікно! – Що сталося? – підвелася вона назустріч із кавою в руці. Вікно моєї заступниці виходило просто на ґанок офісу, і з нього було чудово видно «дипломат», що стояв попід дверима. – Дивися, – показав я пальцем. – Що це таке? – вона підійшла до вікна. – Двісті тисяч доларів. – Та брешеш. – Ні, не брешу. Сам бачив. Повна валіза грошей. Сапула посміхнулася: – Цікаво. У нашому селі це називали знайдою. І хто ж батько цієї сиротини? – Один американець, – наскільки міг коротко, я спробував розповісти історію несподіваного гостя та валізи. Виразні Сапулині брови полізли догори. – А чому ти не взяв цих грошей? – Не знаю. Але не взяв. – Дивина. – «Самому чудно, а де ж дітись?» І справді, чому я не взяв цих грошей? Завжди ж брав спокійно – ну, звісно, не завжди такими сумами, але бувало всяке. Я – бізнесмен, а не чиновник, і беру не хабарі, а плату за послуги. А значить можна дозволити собі особливо не капризувати. Але тут закапризував…. |
