Дегустація
|
||||
|
У літньому таборі сталася Надзвичайна Подія. Це потім директорка її так назвала, а ми просто давно незлюбили фізрука. Він був вредним та противним, діставав усіх своїми зачіпками й не давав купатися досхочу... Але про все у свій час. Уявіть собі: червневий ранок, наш табір — десяток будиночків у сосновому лісі, — пташки співають, сонце сяє... Заспані учні шикуються на ранкову гімнастику. На майданчик виходить фізрук у своїй фірмовій панамці, бадьорим голосом командує: «Струнко!» Потім починає показувати перші вправи – руки вгору, руки вниз. А коли переходить до нахилів уперед, панамка падає... І в одну мить сонний табір прокидається й вибухає реготом. Тому що вуха нашого фізрука сяють усіма відтінками зелені – просто як у Шрека. Але ж він їх не бачить, своїх вух. Тому перелякано озирається, не розуміючи, що сталося і свариться на всіх. Та ніхто вже не може себе стримати – учні та вожаті сміються, як божевільні, тримаються за животи, а дехто навіть впав на землю і качається по ній від задоволення. Ще б пак – така картина! Наш вредний фізрук за одну ніч перетворився на монстра з мультфільмів! Навіть лається та погрожує так само, як Шрек. Але закінчилося все погано. Фізрук побіг до начальниці табору, прикриваючи вуха панамкою, організували дізнання, і от ми утрьох стоїмо у коридорі під кабінетом. Я, Славко та Віталя. Клята зеленка в’їлася у пальці й виказала нас із головою. Бо ж Віталя спершу запропонував намастити фізрука зубною пастою. А Славко заперечив: «Що та паста? Вона змиється. От якщо зеленкою!..» Нас запросили до кабінету. Там усе таке чистеньке, охайне. Книжечки, вазони з квітами, на стіні — портрет Шевченка під рушником. Стоїмо, опустивши очі. – Ну, і хто ж вигадав таке зробити? – питає директорка суворим голосом. Ми мовчимо, бо одразу домовилися нікого не здавати. Ми ж не зрадники. І раптом Віталя, який усе на портрет витріщався, буркнув собі під носа: – А Шевченко? – Який Шевченко? – не зрозуміла директорка. – Тарас Григорович, – посмілішав Віталя. – Він теж не терпів, коли з нього знущаються. І навіть дяка зв’язав та побив різками. І хто оце за язик смикав? Ой і всипали ж ми йому потім за це! Начальниця замовкла, певно, теж розгубилася. А потім каже: – Гаразд. Бачу, ви хлопці розумні. І навіть до Тараса Шевченка себе рівняєте. Ну що ж, тоді слухайте. Я не вижену вас із табору, але з однією умовою: до закриття зміни втрьох підготуєте розповідь про Шевченка. Цікаву розповідь! Бо окрім побити дяка він зробив багато чого, за що його пам’ятають люди. От і розберетеся, де закінчується бешкет і починається мистецтво. І щоб у залі ніхто не позіхнув. Інакше – викличу батьків і до школи напишу про вашу поведінку! |
